"Скромний, поважний вояк із крови й кості"

Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження одного з найяскравіших полководців Визвольної війни 1917-1920 рр. - Марка Безручка. Згадаймо ж цього українського офіцера і його найвизначніший чин.  

В середині серпня 1920 року на підступах до Варшави розгорталась грандіозна битва – одна з тих, які вирішують долі країн і континентів. В разі разі перемоги більшовицької орди Польща була б окупована, а над сусідніми країнами нависала червона загроза. 16 серпня 1920 року польські війська розпочали контрнаступ під Варшавою. Ситуація більшовицьких з’єднань, які рвались до польської столиці, стала критичною. На допомогу їм з-під Львова вирушила 1-ша кінна армія Семена Будьонного. Та на шляху будьоннівців стали бійці української 6-ї січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка...

 

Українсько-польський союз

 

У квітні 1920 року Польща та УНР уклали союз, спрямований проти більшовицької загрози. Завдяки цьому майже розгромлена армія УНР змогла відновити свою боєздатність і продовжити боротьбу за державність. Однак невдовзі цей союз мусив витримати важкі випробування. Тріумфальний похід до Києва змінився відступом. Керівництво Радянської Росії марило ідєю світової революції. На його думку, пролетаріат в інших країнах тільки й мріяв про те, щоб стати частиною світової «Республіки Рад». Але правлячі буржуазні кола заважали цьому. Тож треба було трошки допомогти, атакувавши ці країни Червоною армією. Комінтерну (міжнародна комуністична організація) в той час декларував: «Міжнародний пролетаріат не вкладе меч у піхви до того часу, поки Радянська Росія не включиться ланкою у федерацію радянських республік всього світу».

 

Відображенням цієї ідеї став наказ Михайла Тухачевського, командувача Західним фронтом, який наступав на території Білорусі: «На багнетах ми принесемо трудящому людству щастя і мир. Вперед! На Захід! На Варшаву! На Берлін!».

Біольшовицький плакат часів війни з Польщею.

 

Вже 26 травня більшовицькі війська почали наступ. Їхній Південно-Західний фронт після вдалої Київської операції продовжив переслідування польських та українських з’єднань у широкій смузі від Полісся до Дністра. На південному відтинку фронту завдяки зусиллям українців певний час вдавалось стримувати натиск ворога. Польський дипломат Каєтан Моравський писав: «… На півдні Ридз Смігли опанував ситуацію і утримує лінію Збруча. Велика в цьому заслуга українських формувань, які навіть під час відступу не втратили холодної крові і, перевищуючи значно наші війська дисципліною, воюють, як герої». Однак у червні–липні в ході Новоград-Волинської та Рівненської операцій більшовики завдали поразок польським військам і вийшли на підступи до Любліна і Львова.

 

Ударний кулак Південно-Західного фронту становила 1-ша кінна армія під командуванням Семена Будьонного, терміново перекинута в Україну з Північного Кавказу. Це мобільне з’єднання налічувало 16-17 тисяч бійців, зведених в чотири кінні дивізії. Крім власної артилерії воно мало панцирні потяги і навіть свій авіаційний загін. Першочерговим завданням, поставленим перед будьоннівцями, було оволодіння Львовом. Прорвавши першу лінію оборони польських військ, кавалеристи 19 серпня підійшли впритул до міста. Тут 1-ша кінна армія зазнала значних втрат, штурмуючи польські позиції. Мобільне кавалерійське з’єднання не було пристосоване для таких дій. До того ж, Львів перестав бути пріоритетною ціллю – потрібно було рятувати Західний фронт. 16 серпня польські війська здійснили «чудо на Віслі», перейшовши в наступ під Варшавою. Увечері 20 серпня 1-ша кінна армія отримала нове завдання – вийти до Любліна і завдати удару у фланг і тил польській Мозирській групі, яка загрожувала лівому флангові більшовицького Західного фронту. Шлях будьонівців мав пролягти через Замостя...

 

Дивізія Безручка

 

19 серпня до Замостя прибули ешелони 6-ї січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка. Цей офіцер родом з міста Токмак на Запоріжжі мав неабиякий бойовий досвід. В роки Першої світової війни в російській армії він дослужився до капітана (відповідає сучасному званню майора), був поранений. Згодом служив в армії Української Держави та УНР, з квітня 1919 р. був начальником штабу Корпусу Січових Стрільців. Сотник Дмитро Герчанівський так згадував Безручка: «Це був скромний, поважний вояк із крови й кості, добрий психолог, знаменитий тактик, не гординя з приводу свого військового ступеня, заслуг чи становища, а приязно ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво. Коли старшини чи стрільці називали його «старий», то в цьому слові була і любов, і пошана і респект». Додамо лише, що «старому» полковнику було тоді 36 років.

 

В лютому 1920 року Безручко очолив 6-ту дивізію. Зупинимось трохи детальніше на історії цього з’єднання.

 

Огляд 6-ї січової стрілецької дивізії. Бердичів, травень 1920 р.

В грудні 1919 року близько восьми тисяч старшин і козаків армії УНР під натиском більшовиків перейшли лінію фронту і були інтерновані польськими властями. Основну їх кількість зосредили в таборі в місті Ланьцут. За вказівкою Міністерства військових справ Польщі їх трактували не як військовополонених, а як «військових добровольців чужоземної державної приналежності». 8 лютого 1920 року в Ланьцуті почалось формування Окремої стрілецької дивізії (пізніше – 6-ї стрілецької дивізії), яку й очолив Безручко. Процесові дещо завадив спалах епідемії тифу. В першій декаді березня українських бійців перевезли до Бресту, де розташували на території фортеці. Тут українська дивізія отримала несподіване поповнення – до її лав перейшло близько 200 бійців зі складу білоруського загону генерала Станіслава Булак-Балаховича. Цей загін налічував близько 900 солдатів та офіцерів, а українці були другою за чисельністю етнічною спільнотою, становлячи майже чверть його складу.

 

Дивізія складась з двох стрілецьких і легкої гарматної бригад, кінного і технічного (саперного) куренів та тилових служб. Однак укомплектована вона повністю не була. Наприкінці квітня 1920 р. 6-та дивізія мала 239 старшин, 1886 козаків, 4 гармати і 36 кулеметів. Вишкіл з’єднання завершився у Бердичеві, звідки дивізія Безручка у складі 3-ї польської армії вирушила на Київ. 7 травня разом з польськими військами 6-та січова стрілецька дивізія вигнала більшовиків зі столиці України, а 9 травня взяла участь в параді на Хрещатику.

Симон Петлюра зі старшинами армії УНР. В центрі на першому плані – полковник Марко Безручко.

 

До 9 червня 6-та січова стрілецька дивізія знаходилась в Києві. Коли ж під натиском більшовиків польська 3-тя армія почала відступ, січовики полковника Безручка вели ар’єргардні бої на Поліссі, під Ковелем та Холмом. Воювати проти переважаючих сил червоних було нелегко. Та все ж козаки чинили гідний опір, а 23 червня поблизу села Рудня (нині Кованка, на півночі Житомирської області) навіть розгромили ущент одну з бригад більшовицької 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії. Учасник цього бою хорунжий Петро Самутін згадував: «більшовики позалишали свої шинелі, гармати з набоями, покидали всі кулемети… Командир бригади ледве зібрав 40 чоловік… в 10–12 верстах від місця бою».

 

Та все ж недаремно ар’єргардні бої вважаються у військовому мистецтві одним з найважчих видів бойових дій. Вони виснажили і знекровили 6-ту дивізію. В середині серпня в ній залишилось тільки три сотні боєздатних вояків – решта були поранені або хворі. Польське командування вирішило відвести дивізію на відпочинок до відносно спокійного Замостя. Після переформування і поповнення 6-та січова стрілецька дивізія мала вирушити на Дністер, де тримала оборону решта армії УНР. Та спокійно відпочити січовикам не вдалось...

 

Оборона Замостя

 

Коли поблизу Замостя з’явились більшовицькі розвідувальні патрулі, стало зрозуміло, що місто може зазнати атаки. А посилити його оборону було нічим... Польське командування виділило лише 31-й полк Каньовських стрільців під командуванням капітана Миколая Болтуця – майже такий же виснажений і знекровлений, як і 6-та дивізія. Частина ця прибула до Замостя лише 28 серпня. В місті були ще два польські етапні (прикордонні) батальйони та низка дрібніших підрозділів. Оскільки Марко Безручко був найстаршим за званням офіцером гарнізону, польське командування наказало йому створити групу військ, підпорядкувавши собі всі польські частини в районі Замостя, і очолити оборону міста.

 

Українські й польські частини, які опинились у підпорядкуванні Безручка налічували приблизно 3,5 тисячі осіб. Українці становили понад половину – 1900 осіб. Гарнізон мав дюжину гармат і понад чотири десятки кулеметів. Важливим козирем оборонців міста були три польські бронепотяги – «Загонич», «Месник» і «Смерть». Гірше було зі снарядами й набоями – їх могло вистачити лише на три-чотири дні інтенсивних боїв...

 

На щастя, темп просування 1-ї кінної армії до Замостя був не таким високим, як хотілося б більшовицькому командуванню. Безручко мав кілька днів для підготовки оборони – і використав їх з максимальною користю. Українські й польські вояки з допомогою понад трьох тисяч містян швидко звели довкола міста оборонні позиції. Зрозуміло, не могло бути й мови про суцільну лінію оборони. Вона складалась, говорячи сучасними термінами, з ланцюжка взводних опорних пунктів. Проміжки між ними закрили одним-двома рядами колючого дроту, швиденько встановленими саперами 6-ї дивізії. Загальна довжина дротяного загородження сягала 18 кілометрів. Важливу роль в обороні відігравала вежа міської ратуші заввишки 52 метри: зі спостережного пункту, облаштованого на ній, можна було спостерігати за ворогом в радіусі 20 кілометрів.

Ратуша Замостя з вежею, на якій в серпні 1920 року знаходився спостережний пост.

 

Другу лінію оборони становили укріплення старої фортеці в Замості – власне, їхні залишки. Саму фортецю знесли після поразки польського повстання 1863 року, але залишились деякі її будівлі, які використовувались для господарських потреб. Їхні міцні муровані стіни могли служити надійним захистом для стрільців.

 

Бої

 

...Першими передвісниками швидкої появи червоних кавалеристів, стали натовпи біженців і дезертирів, які заповнили місто. Полковникові Безручку довелось не лише дбати про оборону Замостя, але й вгамовувати дезорганізовані юрби. Особливо «відзначились» бійці білоруської бригади Станіслава Булаховича, які 28 серпня вчинили в місті єврейський погром. Безручко мусив виділити частину своїх невеликих сил для патрулювання міста.

 

Розвідка червоних спрацювала погано. Вона не змогла встановити наявність в Замості української дивізії, вважаючи, що в місті знаходяться лише нечисленні польські частини та залишки козачої бригади Яковлєва. Штурм міста почався в ніч на 29 серпня. За планом, дві дивізії 1-ї кінної армії мали атакувати у пішому строю й захопити Замостя, а ще дві – обійти місто з півночі. Але оборонці були готові до атаки. Піхота зайняла свої місця в окопах, гарматні батареї знаходились на позиціях з круговим сектором обстрілу, резерви перебували у цегельні та Любельських казармах. Бронепотяги курсували на визначених їм відтинках залізниці. В обороні вони мали грати роль рухомих батарей.

 

Лобовий штурм міста зі східного напрямку зазнав невдачі. Однак будьонновці, подолавши опір українських і польських частин на флангах, 30 серпня зуміли оточити місто. Саме цей день став вирішальним для оборонців Замостя. Генерал Олександр Удовиченко згодом писав: «Ранком 30 серпня Будьонний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто боронилася, але із заходу будьонівцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватися в Замостя. Однак останній резерв – українська сотня – контратакою відкинула ворога за дроти. Близько 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно відповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Будьонного скінчилася невдало...».

 

Оборонці міста не були пасивними – 30 серпня вони здійснили дві вилазки проти будьонівців. Один з польських офіцерів так згадував бойову вправність січовиків: «Українські солдати бились пліч-о-пліч з нами так, наче це був який конкурс звитяги. Не здригнулись жодного разу, а їхні гармаші були працівниками перої кляси!».

 

До Замостя вже поспішала допомога: з півдня йшла група генерала Станіслава Галлера (13-та піхотна і 1-ша кавалерійська дивізії), а з півночі, з боку Красностава – 10-та піхотна дивізія генерала Люціана Желіговського (саме до неї належав 31-й полк Каньовських стрільців, який разом з українцями боронив Замостя). Командування радянської 12-ї армії скерувало на допомогу будьонівцям дві стрілецькі дивізії, але вони не змогли просунутись далі Рави-Руської. 31 серпня Будьонний змушений був припинити штурм міста. Того ж дня під Комаровим (на південний схід від Замостя) 1-ша кінна армія армія була атакована польською 1-ю кавалерійською дивізією генерала Юліуша Руммеля. У бою, який вважається найбільшою кінною битвою ХХ століття, з обох боків взяли участь 23 кінних полки. Будьонновці втратили вбитими і пораненими близько 4 тисяч бійців і змушені була відступити в напрямі Володимира.

 

Стратегічне значення недовгої, але запеклої оборони Замостя було величезне. Полковник Безручко і його бійці, втримавши місто, не дали будьоннівцям здобути надійний опорний пункт. 1-ша кінна армія змушена була залишитись в полі і прийняти бій під Комаровим, внаслідок якого втратила свій бойовий потенціал. За аналогією з «чудом на Віслі», поляки називають цей бій «чудом під Замостям». Генерал Максим Вейган, який в той час входив до складу французької військової місії в Польщі, писав: «Я належно оцінюю ту операцію, яку провів генерал Безручко. Ця операція зупинила наступ корпусу Будьонного і дозволила нам, таким чином, посилити ті армії, які захищали Варшаву».

 

Заслуги Марка Безручка в обороні Замостя були гідно оцінені: 5 жовтня 1920 р. йому присвоїли звання генерал-хорунжого. Таке ж звання отримав і начальник штабу 6-ї січової стрілецької дивізії Всеволод Змієнко (до речі, родом з Одеси). А у 1938 році, під час святкування 20-ліття відродження Польської держави, Марка Безручка представили до нагородження «Віртуті Мілітарі» – найвищим польським військовим орденом. Однак генерал відмовися його прийняти, заявивши: «Я воював за Україну, а не за Польщу». Сам же бій за Замостя, в ході якого українські й польські вояки пліч-о-пліч захищали місто від більшовицької навали, став наочним уособленням українсько-польського братерства по зброї. Як зазначав у своїх спогадах генерал-хорунжий армії УНР Михайло Садовський, «Хоронити Захід від смертельної небезпеки і захищати його неоцінені скарби від жаху і руїни большевизму – як раніш у попередні історичні доби доводилось захищати їх від руїни татарської – випало на долю найближчим сусідам Московії – Україні та Польщі, що падали першими жертвами її політичної ненажерливості».

Могила генерала Марка Безручка на православному цвинтарі «Воля» у Варшаві

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9