Про життя, летунство та інші дрібниці

  Церемонія урочистої передачі першого літака "Сааб" 340 AEW 29 вересня 2023 р. В сучасній повітряній війні важливу роль відіграють «літаючі радари» - літаки далекого радіолокаційного виявлення і управління (ДРЛВіУ), а в західній номенклатурі – Airborne Early Warning & Control (AEW&C). Ще до 80- х років минулого століття вони були « і грашкою для багатих» - наприклад, «повнорозмірні» літаючі радари Е-3 «Сентрі», крім США, придбали лише Саудівська Аравія, НАТО (до спілки) і пізніше – Велика Британія і Франція. Менш заможні союзники США могли розраховувати на «компактні» літаки Е-2 «Хокай», які у ВМС США використовувались з авіаносців, а в інші країни постачались у береговому варіанті. Але у 80-х роках стався технологічний прорив – розвиток мікроелектроніки суттєво спростив і здешевив створення потужних радарів повітряного базування, які, до того ж, стали значно компактнішими. Це дало поштовх до створення літаків AEW & C нової ґенерації. А піонером в цій га

  Створення цього літака стало переконливим свідченням успіхів китайської авіаційної промисловості, яка ще недавно перебувала на стадії копіювання зарубіжних взірців, а тепер поступово виходить на передові позиції. J -20 став третім у світі (після американських машин F -22 і F -35) винищувачем п’ятої ґенерації, прийнятим на озброєння військово-повітряних сил (хоча слід зауважити, що приналежність J-20 до цієї ґенерації значною частиною фахівців піддається сумніву). Історія J -20 розпочалась у 1989 р., коли в КНР приступили до реалізації програми створення нового важкого винищувача «2-03», призначеного для заміни J -8- II . Спочатку планувалось широке застосування західних технологій, однак майже одразу від цього довелось відмовитись: після розгону студентської демонстрації на площі Тяньаньмень США та країни Західної Європи згорнули співробітництво з КНР у військовій сфері. Вихід із «технологічного тупика» вдалось знайти завдяки співпраці із Росією. У 1993 р. було укладено угоду про с

  Воно боїться! – саме так можна підписати фото в заголовку нашої заміточки. На одному з молів тимчасово окупованого Севастополя помітили «Град». Здавалося б – до чого тут «сухопутна» РСЗВ, яке відношення вона має до оборони військово-морської бази? Річ у тім, що це – не звичайна БМ-21, а БМ-21ПД, тобто бойова машина самохідного реактивного бомбометного комплексу ДП-62 «Дамба».   «Дамба» призначена для боротьби з підводними диверсантами та субмаринами – для захисту входу в акваторію порту. Проєктування комплексу на базі звичайного «Граду» почалось ще у 1969 р., а на озброєння ДП-62 взяли лише через 11 років. БМ-21ПД, по суті, незначно відрізняється від звичайної БМ-21. Додано лише можливість живлення бойової машини від промислової трифазної мережі напругою 380 В – тобто, БМ-21ПД на бойовому чергування просто підключається до розетки. Основна ж відмінність – це боєприпаси. «Дамба» використовує реактивні некеровані снаряди ПРС-60 – по суті, глибинні бомби, здатні уражати цілі на глибин

  S21 Kalvari   Конкурент для U -ботів З 70-х рр. минулого століття ринок неатомних підводних човнів практично монополізували корабельні Федеративної Республіки Німеччини. Чудові " U -боти" 209-го проєкту постачались флотам півтора десятка країн світу, а в Туреччині, Бразилії, Індії та Республіці Кореї налагодили їх будівництво за німецькою ліцензією. Успіхи інших країн вільного світу на цьому тлі були значно скромнішими. Визначальну роль тут відіграло політичне рішення урядів Великої Британії та Франції припинити закупівлю дизельних підводних човнів для власних флотів, зосередивши зусилля на атомних субмаринах. Це одразу ж послабило позиції суднобудівників цих країн на ринку НАПЧ. І якщо в 70-х – на початку 80-х рр. британські та французькі корабельні ще, ніби за інерцією, продавали субмарини на експорт (типу "Оберон" – англійські та "Дафне" і "Агоста" – французькі), то з середини 80-х рр. перевага німців стала абсолютною. А в другій половин