Перші японські бомбардувальники. Ч. 1: "Міцубісі" 2МВ1 і 2МВ2

Легкий бомбардувальник "Міцубісі" "тип 87" (2МВ1)

 

До середини 1920-х років основним класом літаків армійської авіації Японії були одномоторні багатоцільові розвідники, здатні виконувати (в обмеженому масштабі) також ударні завдання. Першими з них були літаки Sopwith 1½ Strutter, придбані в 1918-1919 р.р. у Великій Британії та Франції. Японія отримала 28 одно- і 15 двомісних літаків цього типу. Позначалися вони, відповідно, «Со-Сікі Ічі-Гата» та «Со-Сікі Ні-Гата», тобто «Тип Со модель 1» і «Тип Со модель 2» (скорочено – «Со 1» і «Со 2»). Практичний досвід застосування їх як бомбардувальників зводився лише до використання для навчання бомбометанню в авіашколі в Мікатагіхарі.

 

Набагато поширенішим став інший літак європейського походження періоду Першої світової війни – Salmson 2А2, взятий на озброєння в Японії під позначенням «Оцу-Сікі Ічі-Гата Тейсацукі» («Літак розвідувальний тип Оцу модель 1», скорочено «Оцу 1»). Крім 80 таких літаків, поставлених із Франції, на початку 1920-х років було організовано ліцензійне виробництво «Сальмсонів» на фірмі «Кавасакі» та в майстернях армійської авіації в Токородзаві. Загалом обидва підприємства випустили 930 «Оцу 1», останні з яких служили до 1933 року.

"Оцу 1"

 

«Сальмсон» зарекомендував себе в Японії з кращого боку, залишаючись упродовж цілого десятиліття практично єдиним типом армійського розвідника. Однак його можливості як тактичного бомбардувальника були обмежені через невелике корисне навантаження і неможливість підвісити бомби достатньо великого калібру. Тому на початку 1925 р. Рікугун Кокубу (Бюро армійської авіації) опублікувало вимоги до літака нового класу – легкого бомбардувальника («Кейбакугекікі», скорочено – «Кейбаку»). У новій машині слід значно збільшити масу бомбового навантаження (порівняно з літаками-розвідниками), а також забезпечити можливість підвіски бомб калібру 100 і 200 кг. Крім оборонних стрілецьких установок, літак слід було озброїти стріляючими вперед нерухомими кулеметами для обстрілу наземних цілей. За льотними характеристиками машина повинна була значно перевершувати «Оцу 1».

 

На пропозицію Рікугун Кокубу відгукнулися три фірми – «Накадзіма», «Кавасакі» та «Міцубісі». Перші дві спробували піти шляхом найменшого опору, запропонувавши військовим адаптацію європейських конструкцій. «Кавасакі» збиралася будувати легкий бомбардувальник на основі шестимісного пасажирського Do C, купленого в Німеччині в 1924 р. разом із ще кількома літаками фірми Dornier. «Накадзіма» ж купила у Франції у квітні 1925 р. два літаки Breguet 19А2, збираючись модифікувати їх під японські вимоги. Проте Рікугун Коку Хонбу (Головне бюро армійської авіації – так називалося Рікугун Кокубу з травня 1925 р.) наполягало на тому, що конструкція літака має бути повністю вітчизняною. Максимум, на що воно погоджувалося, то це на використання ліцензійного двигуна. Таким чином, на «полі бою» залишилася лише фірма «Міцубісі», яка запропонувала одразу дві свої конструкції. Ну, а для підстрахування військові вирішили паралельно спробувати розробити альтернативний проєкт легкого бомбардувальника власними силами...

 

«Міцубісі» «Васі» (2МВ2)

 

Основні надії керівництво «Міцубісі» пов'язувало з проєктом, який отримав горде ім'я «Васі» («Орел»), а в конструкторській документації позначався більш прозаїчно – 2МВ2 (тобто двомісний бомбардувальник «Міцубісі», модель 2). Розробку його здійснювала бригада під керівництвом Нобусіро Накати та Сацуо Токунагі, а консультував японських конструкторів доктор Александр Бауманн – німецький інженер, який у роки Першої світової війни проектував літаки-гіганти на фірмі «Цепелін», а потім викладав в університеті в Штутгарті. 2МВ2 був півторапланом мішаної конструкції. Його суцільнометалевий фюзеляж мав прямокутний переріз, алюмінієву обшивку в носовій частині та полотняну – у хвостовій. Крила – мішаної конструкції, повністю обшиті полотном. Верхнє крило розмахом 20 м монтувалося на W-подібних стійках, застосування яких дозволило обійтися без численних розчалок. Елерони були тільки на верхньому крилі. Двоколісне фіксоване шасі мало дуже велику ширину колії – 3,8 м.

Прототип 2МВ2

 

2МВ2 обладнали двигуном рідинного охолодження «Іспано-Сьюїза» номінальною потужністю 450 к.с. та злітною 600 к.с., який випускався за ліцензією фірмою «Міцубісі». Екіпаж розташовувався у відкритих кабінах.

 

Стрілецьке озброєння складалося з чотирьох 7,7-мм кулеметів «Віккерс»: двох синхронних, одного на верхній рухомій установці та одного – на нижній. Передбачалася установка у задній кабіні радіостанції, перископічного бомбового прицілу та двох аерофотоапаратів. Бомбове навантаження масою до 800 кг розміщувалося в основному на зовнішній підвісці під фюзеляжем, а для 12,5-кг бомб були невеликі відсіки у фюзеляжі, перед пілотською кабіною (між паливним баком і стінками фюзеляжу).

 

Дослідний екземпляр 2МВ2 побудували до грудня 1925 р. Після заводських тестів його влітку 1926 р. передали на військові випробування. Літак, який отримав військове позначення «Васі-Гата Сісаку Кейбакугекікі» («Дослідний легкий літак-бомбардувальник тип Васі») показав непогані льотні дані: максимальна швидкість становила 210 км/год (порівняно з 187 км/год у «Оцу 1»), а за бомбовим навантаженням він переважав усіх конкурентів. Проте на озброєння 2МВ2 не взяли – військові вважали його надто складним та дорогим. Вибір зупинили на альтернативній конструкції тієї самої фірми.

 

«Міцубісі» «тип 87» (2МВ1)

 

Якщо літак 2МВ2 був достатньо новаторським, то 2МВ1 базувався на перевіреній конструкції – палубному торпедоносці-бомбардувальнику 2МТ1 («тип 13»). Адаптуючи його до ролі армійського бомбардувальника, на літаку змінили силову установку – замість вихідного мотора «Непір» «Лайон» встановили «Іспано-Сьюїзу», таку ж, як на 2МВ2. Відмовилися і від можливості складання крил. Розробку бомбардувальника очолив Хадзімі Мацухара.

 

Прототип 2МВ1

Літак 2МВ1 був цілком дерев'яним біпланом з полотняною обшивкою. Верхнє та нижнє крила сполучалися шістьма парами I-подібних стійок. Елерони були як на верхньому крилі, так і на нижньому. Склад та розташування стрілецького озброєння відповідали літаку 2МВ2, а от бомбове навантаження було суттєво меншим – 500 кг. Не було і бомбовідсіків – все бойове навантаження розміщувалося на зовнішніх підвісках під фюзеляжем та крилом.

 

У період з березня 1926-го по березень 1927 р. на заводі «Міцубісі» в Оємачі (в околицях Нагої) побудували чотири прототипи та передсерійні літаки 2МВ1. Результати військових випробувань були неоднозначними. З одного боку, бомбардувальник відрізнявся гарною керованістю, мав міцну та надійну конструкцію. З іншого – його льотні дані вже не відповідали вимогам часу. Одна літак визнали придатним для стройової служби та прийняли на озброєння під позначенням «Хачі-Нана-Сіки Кейбакугекікі» – «легкий літак-бомбардувальник тип 87». У 1927/28 фінансовому році (з квітня 1927-го по березень 1928 р.) випустили 10 таких літаків, в 1928/1929 ф.р. – 25, а у 1929/1930 ф.р. – останні 9 машин. Таким чином, загалом виготовили 48 легких бомбардувальників «тип 87».

 

Постачання бомбардувальників «тип 87» в стройові частини почалися в грудні 1927 р. Такими літаками озброїли два тютая (ескадрильї) 7-го хіко рентая (авіаційного полку) – першої спеціалізованої бомбардувальної частини армійської авіації Японії. Полк, дислокований на авіабазі Хамамацу, складався з чотирьох тютаїв – два інших озброїли важкими бомбардувальниками «Кавасакі» «тип 87» (про них теж поговорим – але згодом). За штатом кожен легкий бомбардувальний тютай мав дев'ять стройових літаків та кілька резервних. Частину легких бомбардувальників «тип 87» передали до навчальних центрів на авіабазах Хамамацу та Кагаміхаґара.

 

Бойовий дебют легких бомбардувальників «тип 87» відбувся у Манчжурії, під час «мукденського інциденту». Спочатку підтримку японських військ у цьому районі забезпечували підрозділи 6-го хіко рентаю, перекинуті з Кореї у вересні 1931 р. Коли ж виявилося, що їх сил недостатньо, у листопаді-грудні 1931 р. до Мукдена передислокували два тютая 7-го хіко рентая (важкий і легкий). Легкі бомбардувальники «тип 87» здійснювали безпосередню підтримку піхоти, бомблячи і обстрілюючи цілі на полі бою.

 

До лютого 1932 р. японські війська витіснили китайців практично з усієї Манчжурії. Більшість авіачастин, що брали участь у цих боях, залишилося на її території, увійшовши до складу «Канто Гунн Хікотай» – Авіагрупи Квантунської армії. У серпні 1932 р. вони були зведені в три хіко дайтая (авіаційних батальйони) – 10-й (мисливський), 11-й (розвідувальний) та 12-й (бомбардувальний). Останній склали ті самі два тютая, що прибули з 7-го хіко рентая – один з легкими бомбардувальниками і один з важкими.

 

У грудні 1934 р. 12-й хіко дайтай був розгорнутий до полку – 12-го хіко рентая. Реорганізація збіглася за часом із початком зняття з озброєння легких бомбардувальників «тип 87». Як у 7-му, так і в 12-му хіко рентаях на зміну їм прийшли двомоторні машини «Міцубісі» «тип 93» (Кі-2).

 

	«Міцубісі» «тип Васі» (2МВ2)	«Міцубісі» «тип 87» (2МВ1)
Двигун: тип потужність, к.с.	«Міцубісі» – «Іспано-Сьюїза» 450/600
Розмах крила, м	20,0	14,80
Довжина літака, м	9,85	10,0
Висота літака, м	4,1	3,63
Площа крила, кв. м	64,0	60,0
Маса, кг: порожнього літака злітна	2100 3640	1800 3300
Швидкість, км/год: максимальна крейсерська	210 130	185 140
Час набору висоти 1000 м, хв		9'10"
Практична стеля, м	6000	4275
Дальність польоту, км		420
Тривалість польоту, год	3

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 4731 2196 4166 1818

І в плані самореклами: вийшла моя монографія "Російсько-українська війна: бої за Харків і Харківщину (2022)". Бажаючі придбати - прошу звертатись сюди