M24 Chaffee - найкращий легкий танк Другої світової
Сполучені
Штати були єдиною країною, яка не припинила розробку легких танків під час
Другої світової війни. Результатом цього стала поява
танка М24 «Чаффі»
Перші бої у Північній Африці за участю американських
легких танків М3А1 та М5 дали неоднозначний результат. З одного боку, їх 37-мм
гармати не могли ефективно уражати ворожі танки, а броня була явно слабкою. З іншого боку, легкі танки
показали себе надійними і невибагливими машинами, а М5 з його автоматичною
коробкою передач виявився ще й надзвичайно легким в управлінні. Тому в березні
1943 року Комітет озброєнь підготував тактико-технічні вимоги до нового легкого
танка, який отримав індекс Т24.
Бойова машина мала перейняти найкращі якості М5, але
отримати посилене озброєння: вважалося, що установка на легкий танк гармати
калібром менше 75 мм не має сенсу. Вимоги до захищеності були «м'якими» –
допускалося посилення бронювання Т24 порівняно з існуючими легкими танками «у
міру можливості».
Проєктування
Раніше американці вже намагались створити легкий танк з 75-мм
гарматою, але спроба провалилася: дослідна машина Т7 «підросла» до середнього
танка М7, який так і не пішов у серію. Виявилося, що при встановленні важкої і
великогабаритної 75-мм гармати М3 (основного озброєння середнього танка М4)
неможливо вкластися в обмеження по масі в 20 т. Танкістів виручили авіатори –
на бомбардувальниках В-25Н «Мітчелл» вони використовували 75-мм гармату Т13Е1
(вона ж М5), набагато легшу, ніж М3, але уніфіковану з ним за боєприпасами.
Щоправда, авіагармата мала відносно короткий ствол і меншу, ніж у танкової гармати,
початкову швидкість снаряда, але це не вважалося серйозним недоліком. Справа в
тому, що американська доктрина застосування танкових військ будувалася на
непорушному принципі «танки з танками не воюють». Танкові з'єднання мали діяти
в оперативній глибині оборони противника, де ймовірність зіткнутися з ворожими
танками була мінімальною. Тому головною якістю для танкової гармати вважалися
не бронебійні характеристики, а уражаюча потужність осколково-фугасного
снаряда, а з цим у гармати М5 все було гаразд.
Для монтажу гармати М5 у танку створили лафет Т90 з
концентричним противідкатним механізмом Т33. Основним елементом останнього була
спіральна пружина, «обгорнута» навколо ствола і вміщена в сталевий кожух.
Вийшла дуже компактна конструкція – порівняно з противідкатними механізмами
традиційного типу. Після взяття на озброєння танкова гармата отримала індекс
М6, а лафет – М64. Гармата М3 важила 405 кг, а М6 – лише 182 кг. Як наслідок,
М6 швидше перегрівалося при веденні інтенсивного вогню, але це вважалося
прийнятним: легкі танки, що займалися розвідкою та патрулюванням, не повинні
були настільки інтенсивно використовувати свою зброю, як середні.
Розробкою Т24 зайнялася фірма «Кадилак» (відділення
концерну «Дженерал Моторс»). Перший прототип був готовий у жовтні 1943 року,
другий – у грудні, але ще у вересні Т24 класифікували як зразок, придатний для
обмежених закупівель. Почалася підготовка до серійного випуску, а контракт на 1000
останніх танків М5А1 переоформили на таку кількість Т24.
Полігонні випробування прототипи Т24 пройшли без
особливих зауважень – відзначалися лише незначні недоліки противідкатного
механізму гармати, амортизаторів, вентиляторів системи охолодження та трансмісії,
які вдалося швидко усунути. Крім того, за результатами випробувань
рекомендувалося встановити командирську башточку, що й зробили на серійних
машинах.
За результатами випробувань Т24 взяли на озброєння,
змінивши індекс на М24. Крім того, танку надали назву «Генерал Чаффі» – на
честь Едни Чаффі, організатора і першого командувача бронетанкового корпусу
армії США. Перші серійні машини зійшли з конвеєра у квітні 1944 року. У липні
замовлення збільшили до 5000 екземплярів, що змусило залучити до його виконання
ще й фірму «Масей-Харріс». До червня 1945 року встигли випустити 4795 танків, а
замовлення на 205 одиниць, що залишилися, анулювали. Наприкінці війни 289
танків М24 поставили Великобританії, а два – СРСР, але жоден з них не брав
участі у боях.
Наприкінці Другої світової війни на основі М24 була
розроблена ціла родина бойових машин Light Combat Team – «Легка бойова команда».
Серійно будувалися три самохідки з цього сімейства: 40-мм спарена ЗСУ М19 (285
одиниць), 105-мм САУ М37 (за різними даними, 150 або 316) та 155-мм – М41
(60-85 екземплярів).
Конструкція
Компонування М24 є традиційним з відділенням управління в
передній частині корпусу, бойовим відділенням з баштою – у середній, та
моторним – у кормовій. Оскільки більша частина бронелістів корпусу мала товщину
не більше 25 мм, задля підвищення захищеності їх встановили під великими кутами
нахилу. Башті ж надали обтічної форми. У підсумку захищеність становила (в
еквіваленті вертикального листа): лобової проєкції корпусу – 38-64 мм; корми та
бортів – 19-32 мм; лобової частини башти та маски гармати – до 57 мм; бортів
башти – 32 мм.
У відділенні управління знаходилися робочі місця
механіка-водія та його помічника/стрільця з майже ідентичними органами
управління та контрольними приладами. Для спостереження слугували поворотні
перископи в кришках люків. Самі люки відкривалися в горизонтальній площині,
повертаючись на осі (башта танка не блокувала їхнього відкриття). Над відкритим
люком механіка-водія можна було встановити брезентовий ковпак з лобовим
плексигласовим склом, що захищав від негоди під час руху поза полем бою. Ще три
члени екіпажу (командир, навідник і заряджальник) знаходились у башті. У
командира були поворотний перископ у люку та шість приладів спостереження по
периметру командирської башточки. Заряджальник обходився одним нерухомим
перископом. У башті були два люки: круглий у командирській башточці, і великий
ромбовидний – над місцем заряджальника. Сама башта не мала підбаштового кошика
і обертової підлоки, а сидіння членів екіпажу кріпилися до спеціальної рами і
оберталися разом з баштою.
На М24 встановлювався вже випробуваний на танках М5 блок
із двох 8-циліндрових V-подібних бензинових моторів рідинного охолодження «Кадилак»
44Т24 сумарною потужністю 220 к.с. Кожен двигун був зблокований з автоматичною
чотиришвидкісною коробкою передач «Хайдроматик», яка передавала потужність на
синхронізатор. Від нього по підлозі бойового відділення йшов карданний вал до
головної передачі, розміщеної у передній частині. На танках М5 кожна коробка
мала індивідуальне перемикання на задній хід, а синхронізатор був
одноступінчастим. На М24 трансмісію вдосконалили, доповнивши синхронізатор
ручним дводіапазонним механізмом передвибору передачі, а також пристроєм
включення заднього ходу. Сумарно трансмісія забезпечувала вісім передач уперед
та чотири – назад. Завдяки цьому швидкість руху танка заднім ходом могла
досягати 30 км/год. Крім того, вдалося домогтися збільшення крутного моменту на
22% в порівнянні з силовою установкою танка М5А1. У результаті, хоч М24 важив
значно більше від свого попередника, але його можливості з подолання перешкод
були набагато вищими.
Ходова частина М24 була нетрадиційною для американського
танкобудування – замість звичайних візків із вертикальними гвинтовими пружинами
на ньому застосували торсіонну підвіску. З кожного борту було п'ять спарених
гумових опорних котків великого діаметру, ведуче колесо переднього розташування
та напрямне – заднього, а також три огумовані підтримуючі ролики. Опорні котки
підвішувалися на балансирах, причому балансир заднього котка був пов'язаний із
напрямним колесом спеціальним компенсаційним важелем. Це дозволяло зберігати
необхідний натяг гусениці під час руху по пересіченій місцевості та
перешкоджало її скиданню. Гусениця Т72 – металева, завширшки 406 мм,
складається з 75 траків.
Через незвичну схему ходової частини М24 часто плутали з
німецькими танками, що часом призводило до неприємних наслідків.
Головним озброєнням танка М24 була 75-мм напівавтоматична
гармата М6, з одноплощинним (у вертикальній площині) гіроскопічним
стабілізатором. 48 унітарних пострілів, що становили боєкомплект гармати, знаходились
під підлогою бойового відділення у спеціальних контейнерах з водяною
«сорочкою», яка запобігала займанню у разі влучання в боєукладку. Основним
снарядом був осколково-фугасний М48 масою 6,7 кг. Ним комплектувалися два типи
пострілів – зі звичайним та посиленим зарядом (маса пострілу – 8,5 та 8,9 кг
відповідно), що забезпечували снаряду початкову швидкість 460 та 600 м/с. Для
боротьби з броньованими цілями служили снаряди М61 та М72 (маса снаряда – 6,8
та 6,3 кг відповідно, пострілу – 9 та 8,5 кг, початкова швидкість обох снарядів
– 620 м/с). Бронепробивність по гомогенній броні при куті зустрічі 30° на
дальності 500 ярдів (457 м) становила 66 мм для М61 і 76 мм для М72. Були в
боєкомплекті й димові снаряди М89 та М64.
Крім гармати, танк озброювався двома 7,62-мм кулеметами
«Браунінг» М1919А4 (спарений з гарматою та курсовий; загальний боєкомплект –
3750 набоїв), а також зенітним 12,7-мм кулеметом «Браунінг» М2НВ (440 набоїв). Останній
встановлювався на легкому триножному лафеті за люком заряджальника. У похідному
положенні його можна було зняти з лафета і, від'єднавши ствол, закріпити на
спеціальних тримачах на правій стінці башти. У даху башти праворуч знаходився
51-мм гранатомет М3, який призначався для стрільби димовими гранатами
(боєкомплект – 14 гранат). Ця зброя виявилася малоефективною і на танках пізніх
випусків не встановлювалася, а з раніше випущених машин її знімали.
Радіообладнання М24 складалося з короткохвильової
радіостанції SCR508 (або SCR528, або ж SCR538), встановленої в ніші башти.
Інтегральною частиною радіостанції був танковий переговорний пристрій п'ять
абонентів. До нього можна було також підключити польовий телефон для зв'язку з
піхотою (він знаходився в ящику в правій задній частині корпусу танка).
Командирські танки додатково обладналися радіостанцією SCR506, яка
встановлювалася робочому місці помічника механіка-водія.
Більша частина танків М24 отримала в передній частині
корпусу кріплення для монтажу бульдозерного відвалу. Спочатку використовували
відвал Т4 (копія М1 від «Шермана»), пізніше – досконаліший М4.
Виходячи з досвіду морських десантних операцій, приблизно
2/3 танків М24 отримали на передній і задній частинах корпусу вузли для
кріплення понтонів. На плаву танк рухався рахунок перемотування гусениць зі
швидкістю до 8 км/год. На повітрозабірні та вихлопні жалюзі встановлювалися
спеціальні кожухи, що оберігали від попадання води. Після виходу берег понтони
скидалися (без виходу екіпажу назовні). Випробування пристрою провели на рубежі
1944-1945 років, після чого він був взятий на озброєння під позначенням М20.
Служба та бойове застосування
Бойовий дебют М24 був, по суті, випадковим. Кинутий на
ліквідацію прориву в Арденнах 740-й танковий батальйон виявив на складі в
бельгійському містечку Спірмонт два новеньких «Чаффі» і негайно «приватизував»
їх. Згодом, також під час Арденнської битви, армійські частини отримали ще два
десятки М24. Подальші поставки відбувалися у перші місяці 1945 року, і на
момент перемоги над Німеччиною М24 становили приблизно третину всього парку
легких танків діючої армії. Спочатку М24 комплектувалися «успадкованими» від М5
екіпажами чисельністю чотири особи. «Стюартівським» помічникам механіка-водія
доводилося перекваліфікуватися на заряджальників (ця посада в екіпажі М5 була
відсутня). Навесні 1945 року екіпажі «Чаффі» поступово доукомплектовувалися до
штатної чисельності.
Досвід боїв показав, що М24 має високу швидкість, легкий
в управлінні та обслуговуванні. Озброєння «Чаффі» відповідало старим моделям «Шермана»
- тобто, поступалося більшості німецьких танків завершального періоду війни.
Боротьба з ворожими танками була можлива тільки із засідок. Втім, в американській
армії головними завданнями легких танків були ведення розвідки та вогнева
підтримка піхоти, причому в ході війни друге з них поступово набувало дедалі
більшого значення. 75-мм гармата М6 мала високу точність стрільби, а її
осколково-фугасний снаряд – значну руйнівною потужністю. Маневреність танка
дозволяла досить близько підійти до цілі (вогневої точки противника) для
обстрілу з її мертвої зони.
На жаль, побоювання щодо можливої помилкової
ідентифікації М24 підтвердилися: кілька «Чаффі» стали жертвами розрахунків
«базук». У частинах М24 навіть заслужив прізвисько «Пантер Пап» («Цуценя
пантери»).
Після Другої світової війни «Чаффі» активно
використовувався в окупаційних військах на території Німеччини та Японії. Саме
танкам з Японії судилося знову піти у бій – коли почалася війна в Кореї, вони
виявилися найближчим резервом. Першими на Корейський півострів перекинули роту
А 78-го танкового батальйону 24-ї піхотної дивізії. 10 липня 1950 року поблизу
Чхончжула М24 вперше зіткнулися в бою з Т-34-85. Американським танкістам
вдалося вивести з ладу один танк супротивника ціною втрати двох своїх. До
серпня в роті залишалося лише два «Чаффі» з чотирнадцяти, які прибули до Кореї.
Серйозні втрати зазнали й інші підрозділи М24, перекинуті до Кореї перші дні
війни.
Надалі «Чаффі» були відтіснені на другі ролі більш
важкими танками. В середині січня 1951 року 8-ма армія у Кореї налічувала 670
танків, з них лише 64 М24. З того часу «Чаффі» намагалися використовувати за
прямим призначенням (як розвідувальні та дозорні машини), уникаючи зіткнень з
ворожими танками. Статистика показує, що зі 119 танкових боїв, що відбулися за
час війни в Кореї, М24 брали участь лише у десяти.
Активна служба «Чаффі» в армії США тривала менше десяти
років – до середини 1950-х років вони були повністю замінені новими легкими
танками М41 «Вокер Бульдог». Вивільнені М24 передавалися союзникам, найбільшу
партію (1254 екземпляри) отримала Франція.
Французькі М24 активно використовувалися під час війни в
Індокитаї, а найвідомішим епізодом їхнього бойового застосування стала участь в
обороні Дьєнб'єнфу. Десять танків у частково розібраному вигляді доставили в
обложену фортецю транспортними літаками. На момент падіння Дьєнб'єнфу у травні
1954 року у строю залишалося шість повністю справних танків, а два пошкоджених
використовувалися як нерухомі вогневі точки. Напередодні здачі фортеці всі М24
були приведені екіпажами в небоєздатний стан, але в'єтконгівці зуміли
відремонтувати один з них і згодом використали його в пропагандистських цілях.
Французьким М24 довелося повоювати і в Алжирі.
Після виходу Франції з Індокитаю в 1955 році кілька М24
«успадкувала» армія Республіки В'єтнам (Південного В'єтнаму). Пізніше вона отримала
партію «Чаффі» просто зі США (загалом 137 одиниць). Цими танками озброїли
чотири бронекавалерійські ескадрони. З 1964 року М24 почали замінюватись на
М41. Ті «Чаффі», які залишалися на ходу, потрапили до складу ПС Південного В'єтнаму
– до підрозділу наземної оборони авіабази Таншоннят. Останні
південнов'єтнамські М24 брали участь в обороні Сайгона у квітні 1975 року.
Крім Південного В'єтнаму, танки М24 перебували на
озброєнні армій Лаосу (чотири танки), Камбоджі (36) та Таїланду (118). 132 «Чаффі»
потрапили до Пакистану. Під час індо-пакистанської війни 1971 року 66 таких
танків було у складі 29-го бронекавалерійського полку, дислокованого в Східному
Пакистані (Бангладеш). У боях з індійськими Т-55 та ПТ-76 вони були повністю
знищені.
На Далекому Сході танки М24 знаходилися на озброєнні
Японії (289), Республіки Корея (30 одиниць, згодом продані Тайваню), Тайваню
(232) та Філіппін (7 танків у складі розвідроти філіппінської бригади, яка
воювала у Кореї). З союзників по НАТО «Чаффі», окрім уже згадуваної Франції,
використовувалися в Канаді (32 танки, куплені в 1947 році), Португалії (16
одиниць), Італії (518), Норвегії (141), Нідерландах (50), Бельгії ( 224), Данії
(63), Греції (170) та Туреччини (238). Експлуатували їх також армії Австрії
(46) та Іспанії (31). У Південній Америці М24 постачали до Чилі (21 у 1952
році) та Уругваю (17 у 1957-58 роках). Крім того, вони використовувалися
Ефіопією (34), Іраном (180), Іраком (78) та Саудівською Аравією (52).
Деякі країни реалізували програми удосконалення М24. Найбільш
глибоку модернізацію провели в Норвегії. Ця країна отримала перші 17 М24 ще у
1946 р. – вони залишились після виведення американських військ, а згодом за
програмою військової допомоги надійшли ще 124 таких танки. У 1975-1976 роках
місцева фірма «Тюне Еурека» модернізувала 72 танки М24, після чого вони
одержали позначення NM-116. Танки отримали нову силову установку: дизель «Дженерал
Моторс» 6V53T потужністю 250 к.с. та 5-ступінчасту коробку передач «Аллісон»
МТ-653. Швидкість порівняно з немодернізованим танком впала з 56 до 48 км/год,
але запас ходу завдяки економному дизелю зріс майже вдвічі – зі 160 до 300 км.
Гармату М6 замінили французькою 90-мм гладкоствольною D-925 зі спареним 12,7-мм
кулеметом (замість 7,62-мм). Курсовий кулемет зняли, зменшивши екіпаж до
чотирьох осіб (вивільнене місце в передній частині корпусу використали для
розміщення додаткового боєкомплекту). Башта отримала обертовий полик. Танк обладнали
досконалою на той час системою управління вогнем, що включала лазерний
далекомір «Сімрад» LV-3. Крім модернізації танків, вісім М24 переобладнали у
легкі БРЕМ NM-130 – на них замість башти встановили гідравлічний кран вантажопідйомністю
7 тонн; крім того, машину обладнали 19-тонною лебідкою. Ще два танки переобладнали
у машини для навчання механіків-водіїв – з нерухомою заскленою рубкою на місці
башти. На озброєнні норвезької армії танки NM-116 залишалися до 1993 року.
Чотири останні немодернізовані М24 використовувались хемверном (теробороною) до
кінця 1970-х років.
У 1980-х роках 17 танків М24 модернізували в Уругваї – на
них встановили шведський дизель «Сканія» DN11 (230 к.с.) у блоці з автоматичною коробкою передач GAV 762. Зустрічається інформація про переозброєння їх 90-мм гарматами
бельгійської фірми «Коккеріль», але судячи з фото озброєння лишилось без змін. Ці
машини списали аж у 2019 році. Таким чином, уругвайські «Чаффі» стали останніми
танками цього типу, які перебували на активній службі.
Чилійські «Чаффі» на рубежі 70-80-х років ХХ століття
обладнали двигунами «Детройт Дизель» 6V53T потужністю 275 к.с., а в середині 1980-х
років озброїли 60-мм гарматами ІМІ-ОТО HVMS італійсько-ізраїльської розробки. В бойових частинах ці
машини служили до 2002 року, а як навчальні використовувались до 2006-го.
Безперечно, М24 «Чаффі» став найкращим легким танком
Другої світової війни. Він цілком відповідав тактико-технічному завданню,
ідеально підходячи для розвідки та патрулювання, а також непогано справляючись
із завданнями підтримки піхоти. І якщо американська армія після війни порівняно
швидко позбулася «Чаффі», замінивши їх на «Уокер Бульдогами», то в менш багатих
країнах М24 служили набагато довше.
Тактико-технічні характеристики танка М24 «Чаффі»
|
Бойова маса, т |
18 |
|
Екіпаж, чол. |
5 |
|
Озброєння |
одна 75-мм гармата, два 7,62-мм і один 12,7-мм кулемет |
|
Довжина, м: |
|
|
по корпусу |
5,03 |
|
з гарматою вперед |
5,56 |
|
Ширина, м |
2,99 |
|
Висота, м |
2,77 |
|
Кліренс, м |
0,46 |
|
Потужність силової установки, к.с. |
220 |
|
Максимальна швидкість, км/год |
56 |
|
Запас ходу по шосе, км |
160 |
|
Перепони, що долаються: |
|
|
висота стінки, м ширина рову, м глибина броду, м підйом, град. |
0,9 2,4 1,0 35 |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар