Війна очима наших ворогів: українські діпстрайки і протидія ним

Надибав досить цікавий текст запорєбрікового аналітика, присвячений проблемі українських діпстрайків та протидії ним. Текст приблизно річної давності, але, НМСД, актуальності не втратив. Тому я переклав його людською мовою.

«Наростаючі як якісно, так і кількісно українські удари по території РФ стали своєрідною однією з ключових подій, що характеризують воєнну кампанію 2024 року. Передумови для подібних дій були помітні давно — автор цих рядків у приватних бесідах із колегами неодноразово (ще з 2022 року) наголошував на тому, що Збройні сили України ведуть регулярне тестування можливостей і недоліків російської системи протиповітряної оборони на західному кордоні (для чого, зокрема, активно застосовувалися застарілі безпілотники КБ Туполєва, що дісталися Києву у спадок від СРСР), однак загалом цим інцидентам надавали характер прикрих випадковостей — атаки були поодинокими, не завдавали значної шкоди й не розглядалися як передумови до чогось більшого.

Нині очевидно, що українські військові відомства прагнуть організації повноцінної бомбардувальної кампанії — головною перепоною на цьому шляху наразі є нестача у них відповідних технологій та широкомасштабного, масового виробництва ударних озброєнь. Проте поява всього переліченого — лише питання часу, у зв’язку з чим доречно проаналізувати, як і чому Київ завдає ударів навіть за умов обмеженої кількості ресурсів.

Будь-який воєнний успіх ґрунтується не стільки на сильних сторонах нападника, скільки на слабких сторонах того, хто обороняється. Саме цей принцип є ключовим у військовій науці — потрібно вміти дивитися на ситуацію очима противника, осмислюючи свої переваги та недоліки так, як це робить він, — і завдавати удару в найуразливіше місце. Українська бомбардувальна кампанія не є винятком — її успіх зумовлений не якимось неймовірним плануванням, не секретними військовими технологіями й не витонченими тактичними рішеннями. Він пояснюється низкою російських структурних слабкостей, які можна успішно експлуатувати, маючи бодай більш-менш дієвий розвідувальний та аналітичний апарат.

Першим і ключовим чинником є величезні розміри російської території. Навіть у радянський період із притаманними йому військовими витратами та можливостями військової промисловості забезпечення повної безпеки повітряного простору було де-факто нездійсненним завданням (якщо говорити про класичний радянський підхід до побудови ешелонованої системи ППО, що спиралася на наземні засоби). Так уже склалося, що в період рф підходи й концепції не змінилися, але можливості значно скоротилися — що у поєднанні з економіко-географічними реаліями країни означає можливість забезпечення лише обмеженого, «вогнищевого» прикриття повітряного простору Росії, зосередженого довкола економічних і транспортних центрів держави — тобто довкола міст, залишаючи довкола безліч зон із «туманом війни».

Звісно, не слід вважати, що збройні сили цього не усвідомлюють і не докладають відповідних зусиль, застосовуючи, наприклад, методику перехресного патрулювання прикордонних зон з організацією повітряних засідок. Але їхніх можливостей із об’єктивних причин недостатньо, у зв’язку з чим противник має відносно вільний доступ у повітряний простір країни.

Наступним важливим чинником є фізика, а точніше – радіолокація. Можливості наземних радіолокаційних станцій у виявленні низьковисотних цілей прикро малі – аби не бути голослівним, я посилаюся на відповідне тематичне дослідження «Виявлення маловисотних і малих цілей радіолокаторами», проведене кафедрою електронної та оптичної техніки Артилерійського коледжу Шицзячжуана, КНР, де зазначено фактичну недієздатність більшості стандартних на даний момент військових РЛС (у межах цього дослідження китайці тестували, зокрема, й радари, закуплені в РФ) на висотах нижче 600 метрів. На жаль, сама тематика виявлення та перехоплення низьковисотних об’єктів не розвивалася з першої половини 80-х років ХХ століття, і російська техніка ППО в цьому відношенні не була винятком – вона орієнтована на загрози рівня кінця Холодної війни (реактивні мисливці, крилаті ракети другого покоління), але не в повній мірі відповідає поточним потребам збройних сил.

Наступним аспектом є широка доступність технологій подвійного призначення (вважаю, саме так доречно їх означити). У сучасному світі стало можливим не лише виробництво ударних озброєнь із загальнодоступних комерційних компонентів, а й навіть ведення розвідувальної діяльності, пов’язаної з плануванням повітряних операцій. Йдеться, звичайно ж, про супутники, що використовують технологію SAR – радарне супутникове знімання, знімки якого вільно продаються на цивільному ринку. У контексті теми, яку ми розглядаємо, ця технологія цікава тим, що знімання SAR дозволяє бачити потужні джерела випромінювання – як радари, так і засоби радіоелектронної боротьби. Само собою, подібні відомості мають надзвичайну цінність для будь-якого військового планувальника – вони дають змогу складати маршрути проникнення в повітряний простір противника з мінімальними ризиками та майже повним розумінням його можливостей.

Звичайно ж, не слід вважати, що супутники з технологією SAR є стовідсотковим джерелом розвідувальних даних – проте вони суттєво прискорюють як процес обробки загального масиву інформації, зібраного з різних джерел, так і підготовки повітряних операцій.

Іншою важливою в контексті українських атак технологією подвійного призначення є як широка комерційна доступність якісних оптичних систем, так і систем космічного зв’язку Starlink, що стали своєрідним одним із символів поточного воєнного конфлікту. Зокрема, саме цими компонентами зумовлена висока точність влучань українських літаків-снарядів (які уражають окремі вузли конкретних об’єктів) – хоча в західній пресі активно спекулювали на темі застосування Україною технології DSMAC (оптичної корекції та наведення), насправді все виявилося дещо простішим. Ударні безпілотники долають більшу частину маршруту в автономному режимі, рухаючись на малих і надмалих висотах, після чого на кінцевій ділянці керування перебирає на себе оператор, який вручну здійснює наведення на ціль по оптичному каналу (фактично цей ударний засіб являє собою великий FPV-дрон). Це технічне рішення є надзвичайно простим, але від цього воно не стає менш небезпечним – а з огляду на широку доступність застосовуваних компонентів, його можна надзвичайно широко масштабувати.

Варто зазначити, що саме в цьому й полягає головна перевага літака-снаряда – це дуже дешева конструкція на основі цивільних компонентів, однак недооцінювати її не можна – сукупність характеристик і тактика застосування робить літак-снаряд надзвичайно бюджетним аналогом повноцінних військових розробок на кшталт крилатих ракет останніх поколінь. Він має достатню скритність, запас ходу, вагу бойової частини, високу точність влучань і водночас легко розробляється й масштабується у виробництві.

Неочевидні фактори, що ускладнюють оборонні заходи

З початком української бомбардувальної кампанії, спрямованої проти об’єктів російської нафтогазової інфраструктури, безліч не надто розумних (але, на жаль, численних) коментаторів почали пропонувати паліативні рішення із захисту інфраструктури, що зводилися переважно до застосування кулеметів гвинтівкового калібру, засобів спостереження за повітряним простором малого радіуса дії тощо.

Чому такі заходи не можуть і не будуть працювати? Щоб це зрозуміти, необхідно вдатися до логіки й причинно-наслідкових зв’язків.

Що являє собою будь-який об’єкт нафтогазової інфраструктури? Це об’єкт, що вміщує тисячі тонн горючих матеріалів та масу вразливого, дорогого і фактично унікального обладнання, яке важко піддається ремонту. З цього випливає простий висновок – для забезпечення його безпеки потрібно створити систему оборони, що має бути не просто стовідсотково ефективною, а перевищувати цю планку; навіть один-єдиний прорваний літак-снаряд може завдати непоправної шкоди. При цьому українські військові структури володіють ініціативою у питанні завдання ударів по об’єктах, розташованих на території РФ – вони можуть обирати місце, час, кількість і тип засобів.

Нетрудно здогадатися, що слабо озброєна, фактично «сліпа» об’єктова ППО не може забезпечити навіть мінімально прийнятного рівня захисту стратегічної інфраструктури; система протиповітряної оборони повинна мати високий рівень комплексності та гнучкості, аби впевнено виявляти й відбивати повітряні атаки противника.

Якщо говорити про українські військові структури, слід також підкреслити, що участь у бомбардувальній кампанії трьох відомств (ЗСУ, СБУ, ГУР) є додатковою складністю. Чому? Тому що кожна з перелічених структур не лише діє в умовах конкуренції, а й має власні конструкторські команди, виробництво, технічні рішення та, звісно, тактику. За таких умов складно знайти єдине, гарантовано дієве рішення, яке могло б забезпечити ефективну оборону – кожне відомство прагнутиме виробити власний метод протидії, а залучення різних конструкторських колективів дозволяє гнучко адаптувати літаки-снаряди до нових умов. Утім, у цієї медалі є й зворотний бік, вигідний Російській Федерації – подібний децентралізований підхід не дає Києву можливості налагодити виробництво якоїсь єдиної серійної моделі ударного літального апарата та здійснювати масштабні інтенсивні атаки по російській території. Але слід чітко розуміти – це тимчасове явище. Поступово українські структури deep strike почнуть розширюватися й масштабуватися – і це безпосередньо позначиться на кількості атак і масштабах використання ударних засобів.

Чому українська тактика протидії літакам-снарядам не працюватиме в умовах РФ?

У зв’язку з активними ударами по російській території багато коментаторів неодноразово пропонували скопіювати українську систему протидії літакам-снарядам – точніше, скопіювати те, що, на їхню думку, є такою системою.

У масовій свідомості українська система ППО постає як набір різношерстих пікапів із зенітними кулеметами, які хаотично переміщуються туди-сюди, якимось чином забезпечуючи перехоплення повітряних цілей.

Звісно ж, насправді все виглядає зовсім інакше.

Почати варто з певної передісторії – після 2014 року Збройні сили України зазнали кількох хвиль модернізації й перебудови, частина яких полягала у цілком професійній адаптації до потенційних загроз. Зокрема, багато уваги керівництво ЗСУ приділяло тематиці протиповітряної оборони – російська перевага у засобах повітряного нападу була більш ніж очевидним чинником і потребувала відповідних заходів протидії.

Головною небезпекою, на думку Генерального штабу України, були крилаті ракети «Калібр» та фронтові бомбардувальники Су-24М – передбачалося, що російська авіація прагнутиме здобути перевагу в повітрі, широко використовуючи малі та надмалі висоти (для чого, власне, і призначався Су-24М – до речі, саме цьому літаку приділяли надзвичайно багато уваги в ЗСУ; він вважався найнебезпечнішим козирем у російському арсеналі, однак, іронічно, у бойових діях практично не застосовувався), а також технічні недоліки зенітно-ракетних комплексів радянської розробки, що перебували на озброєнні ЗСУ.

Одним із рішень, вироблених для протидії такому сценарію, стали ті самі мобільні зенітні групи. Втім, до 2022 року вони мали дещо інший вигляд – передбачалося, що на їхньому озброєнні стоятимуть переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), що було більш ніж логічним вибором для боротьби з літаками та ракетами з реактивними двигунами. Але, що важливо, було створено необхідну для їхньої роботи інформаційно-моніторингову інфраструктуру та відповідну тактику.

Розрахунки ПЗРК на автомобілях самі по собі не є самодостатньою бойовою одиницею. Вони не мають власних можливостей для виявлення літальних апаратів – зробити це вони можуть лише візуально, тобто по суті випадково. Щоб діяти ефективно, вони повинні бути частиною системи – і слід визнати, що в Україні така система була сформована.

З метою перекриття небезпечних і «сліпих» для радарів низьких висот, Повітряні сили ЗСУ ще до початку бойових дій почали розгортати мережу акустичних датчиків, оптико-електронних станцій і численних малих цивільних РЛС у південно-східних регіонах країни. Передбачалося (і так, власне, і сталося), що основною зоною бойових дій будуть саме ці регіони, й найбільша щільність засобів моніторингу зосереджувалася там. Водночас частину мережі розміщували й у північно-східних областях України, доповнюючи військові радари.

У чому перевага такого підходу? Більшість застосованих у ньому елементів є засобами пасивного моніторингу – вони себе ніяк не «розкривають», їхню роботу неможливо виявити, а у випадку з акустичними системами ми також маємо можливість безперервного функціонування (чого, наприклад, позбавлені РЛС). При цьому навіть активні засоби моніторингу – цивільні радіолокаційні станції для малих суден чи метеорології, які широко застосовуються Повітряними силами ЗСУ, – хоч і можна виявити, але де-факто неможливо придушити: вони дешеві, комерційно доступні й дозволяють виявити на дистанції 15–20 км великі літальні апарати, якщо їх установити на височині (наприклад, на багатоповерхових будівлях).

Найважливішим же компонентом описаної системи стала система збору, обробки й обміну тактичними даними «Віраж-планшет», яка акумулює інформацію з усіх перелічених джерел, дозволяючи у стислі строки й з високою точністю оцінювати обстановку командуванням регіональних центрів ППО – і, виходячи з цього, розподіляти всі доступні засоби перехоплення повітряних цілей. Завдяки цьому навіть настільки малоефективна та позбавлена самодостатності бойова одиниця, якою є розрахунок ПЗРК/малокаліберної зенітної гармати/зенітного кулемета, стає відносно ефективним засобом ППО – розуміння повітряної обстановки дає командиру можливість заздалегідь розмістити мобільну групу на шляху крилатих ракет і літаків-снарядів, забезпечивши досить високі шанси на перехоплення цілі.

Потрібно розуміти, що мобільні групи ППО ЗСУ не є «річчю в собі» – вони діють суворо в межах чітко прописаної тактики, і їхньою ключовою задачею є не повний перехоплення всіх можливих цілей у зоні відповідальності (що апріорі неможливо, зважаючи на їхнє озброєння), а зменшення загальної кількості атакуючих літальних апаратів на маршруті до основного рубежу ППО, де розгорнуті повноцінні зенітно-ракетні комплекси або ж зенітні батареї з гарматами відносно великих калібрів. Варто враховувати й масштаби України з її досить високою щільністю інфраструктури – особливо той факт, що російським літакам-снарядам і крилатим ракетам доводиться пролітати над густонаселеними регіонами з розвиненою транспортною мережею; отже, мобільні вогневі групи самі по собі в таких сприятливих умовах можуть створювати справді щільний зенітний заслін – це й є перший нюанс, який не дозволяє використати дану тактику в російських реаліях.

Аналогічна перешкода полягає й у тому, що в Російській Федерації відсутня необхідна мережа збору інформації та інтерактивного управління військами ППО, подібна за якістю функціоналу до «Віраж-планшет»; наявні в Росії системи є похідними від радянських і розраховані на координацію дій зенітно-ракетних дивізіонів. Судячи з непрямих ознак (зокрема, випадків friendly fire), вони не забезпечують каналів обміну даними навіть із авіаційними частинами, що організаційно входять до тієї ж структури, що й частини ППО (або ж обмін даними не відбувається в режимі реального часу).

Крім того, через територіально-географічні відмінності російська протиповітряна оборона просто не може бути розподілена по рубежах, подібно до української – якщо для Повітряних сил ЗСУ пріоритетні об’єкти для захисту починаються від умовної лінії Дніпра (оскільки бойові дії зосереджені на південному сході, важливими є саме промислові центри з розвиненою інфраструктурою; самі ж південно-східні регіони для України давно мають мінімальну цінність через економічний колапс, що настав там після 2014 року), то для ВКС ця лінія проходить безпосередньо по західному кордону – адже вся основна економічна діяльність Російської Федерації зосереджена саме в західних регіонах країни. Тут знаходяться найбільші центри агропромислового комплексу, важкої індустрії, ключові транспортні вузли, портові зони, основна маса населення. Виснажити атакуючі ескадрильї до підходу до певного рубежу неможливо – немає необхідної для цього глибини. Виявлення, перехоплення й повне знищення мають здійснюватися з мінімальним проміжком у часі, фактично одночасно – і слабо озброєні, позбавлені гнучкості мобільні вогневі групи за українським зразком у цьому випадку абсолютно марні, а їхнє копіювання рівнозначне злочину.

Але слід розуміти, що низку уроків із побудови української системи ППО винести необхідно – і вони пов’язані насамперед із моніторингом повітряного простору та обміном даними в режимі реального часу».

А ось доповнення до цього тексту, написане зараз:

«З моменту написання цього матеріалу минуло понад рік, і ми можемо констатувати, що жодних уроків із перших ударів по російській інфраструктурі винесено не було. НПЗ продовжують горіти, а найвищим рівнем захисту стали віялові відключення мобільного інтернету в цілих регіонах – захід украй сумнівного характеру, який навряд чи впливає на роботу Starlink та інерціальної навігації.

При цьому застосовувані Україною дрони вдосконалюються; вдосконалюється і тактика їх використання, що дозволяє час від часу проводити акції значно зухвалішого характеру, подібні до серії атак на стратегічну авіацію РФ. Адекватні заходи протидії теоретично опрацьовуються… але здебільшого просто ховаються під сукно, а передовими методами оборони виступають китайські глушилки, садові сітки та автомобільні шини.

Немає жодних підстав вважати, що рівень тиску на російську інфраструктуру знизиться. Навпаки, де тонко — там і рветься, і цілком логічно, що настільки дієві методи й надалі застосовуватимуться. Як ми бачимо, на відміну від ППО СРСР, яку колись заслужено вважали найсильнішою в історії (і для прориву якої десятиліттями розроблялися унікальні літаки вартістю мільярди доларів за одиницю), ППО РФ поки навіть близько не демонструє успіхів, попри те, що противник застосовує відверто примітивні засоби повітряного нападу (прямо кажучи, це «кукурудзники» із супутниковими тарілками та ящиком тротилу всередині).

І все перелічене змушує замислитися: якщо такий успіх досягається настільки скромними методами рівня ранніх етапів еволюції війни в повітрі (згадайте легендарних «Нічних відьом» та їх фанерні біплани, що завдавали величезних фізичних і моральних втрат Вермахту), то що ж може статися, якщо для ударів одного дня будуть залучені ті самі легендарні технології золотої доби Холодної війни? Відповідь досить очевидна – для цього достатньо глянути на приклад Дванадцятиденної війни Ізраїлю та Ірану».

І ще одне цікаве доповнення – більш глобального характеру:

«Хотілося б зафіксувати в тексті одну цікаву деталь. На мій суб’єктивний погляд, це спостереження матиме певну цінність у нинішню епоху занепаду військової думки.

У рамках російсько-українського конфлікту можна чітко побачити цікаву тенденцію: невідповідність компетенцій військових структур тим технологіям, які застосовуються на полі бою. Звучить не дуже зрозуміло, чи не так? Насправді все досить просто – наприклад, повітряні сили виявилися вкрай некомпетентними у війні безпілотних систем, хоча формально переважна більшість застосовуваних озброєнь – це літальні апарати, тобто вони належать до середовища, в якому ПС традиційно оперують.

Або ж візьмімо флотські структури, які виявилися дивовижно безпорадними у війні на морі, попри видиме розмаїття технічних засобів і ресурсів.

Це призводить до доволі цікавих результатів – війну у складних операційних середовищах починають вести структури, які, здавалося б, максимально далекі від них за своїми компетенціями.

Особливо цікаво спостерігати це на прикладі України – попри те, що ЗСУ де-факто є таким самим уламком радянської системи, як і ЗС РФ, українська військова бюрократія має значно менший рівень системного впливу – вона структурно «рихла», і з неї виявилося можливим вилучати ресурси, функції, засоби та технології на користь альтернативних форм і типів організації (в РФ відбуваються схожі процеси, але менш масштабні й очевидні, оскільки військова бюрократія набагато монолітніша і вміє відстоювати власну історичну монополію).

Це дозволило сформувати паралельні Генштабу та Міноборони військово-цивільні структури – такі, наприклад, як Сили безпілотних систем, – або ж передати частину військових функцій іншим силовим відомствам (як це сталося зі СБУ). І що цікаво, ці доволі скромні за масштабами й чисельністю паралельні структури стали одними з ключових опор української обороноздатності.

Чому так сталося? Різниця у мисленні керівників. Різниця в системі організації бойової роботи, підходах і визначенні цілей.

Наприклад, погляньмо на підрозділи, відповідальні за «deep strike» по території РФ – 14-й полк СБС. Легко припустити, що тематикою дальніх засобів повітряного нападу займається колишній офіцер ВПС, чи не так? Але ні – 14-й полк був організований офіцером… Сил спеціальних операцій. Людиною, яка не має жодного стосунку до війни в повітрі – але тим не менш забезпечила дуже серйозні результати (не лише ураження НПЗ, а й удари по російських військових складах; регулярні атаки на паливні ешелони – теж робота цього підрозділу).

Професійний диверсант і фахівець з інфільтрації виявився більш компетентним, гнучким і таким, що краще розуміє ситуацію, ніж «класичні» спеціалісти, формально підготовлені до дій у цій сфері.

І це повсюдна ситуація по обидва боки фронту. «Класична військова освіта» виявилася здебільшого неефективною, такою, що не відповідає моменту й потребам. Тренди задають фахівці з більш гнучких, адаптивних структур (до слова про тренди: застосування у бойових діях FPV-дронів зародилося в українських ССО та СБУ), які за замовчуванням пов’язані з розвідувальною діяльністю, роботою зі складними даними та нестандартними завданнями».

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783