Війна: навіщо вона досі потрібна?

В запорєбріковому часописі «раісся в глобальной палітікє» (4/2026) опубліковано статтю американської аналітикині Дженіфер Кавани «Війна: навіщо вона досі потрібна?». Матеріал цікавий, тож подаю його з деякими скороченнями і коментарями.

 

«Останніми роками однозначні перемоги й масштабні завоювання стали рідкістю. Наприклад, коли Ізраїль розпочав війну в секторі Гази після нападів у жовтні 2023 р., керівництво країни мало намір покінчити з ХАМАСом і демілітаризувати територію. Сьогодні, майже через три роки, рух ХАМАС, як і раніше, залишається озброєним і контролює частину сектору Гази. Так само, хоча військова кампанія США в Ірані у 2026 р. мала призвести до зміни режиму в Тегерані, операція «Епічна лють» досягла небагатьох результатів. Коли Вашингтон погодився на припинення вогню, саме Іран, попри значні воєнні втрати, поліпшив свої переговорні позиції.

 

Ці та інші воєнні невдачі останнього часу порушують питання, яке звучить просто, але не має однозначної відповіді: чи втратила війна свою практичну цінність для держав, що прагнуть досягти політичних цілей? Звичайно, воєнна сила й надалі здатна завдавати шкоди та спричиняти руйнування. Але чи варто розв'язувати війну заради політичних змін або завдання нищівної поразки противнику?

 

Є підстави стверджувати, що нині за допомогою воєнної сили можна досягти значно меншого, ніж у минулому.

 

Існує кілька причин, чому воєнна сила стала менш ефективною. Серед найважливіших — технологічні зміни, які створюють переваги для слабших учасників конфлікту, оскільки дають їм змогу застосовувати асиметричні стратегії, а також дедалі вищі економічні й промислові витрати, пов'язані з проведенням великих і тривалих воєнних кампаній, навіть для заможних держав. Ці обмеження можуть бути тимчасовими або постійними, але в будь-якому разі вони істотно впливають на політичних лідерів, які сьогодні й у найближчому майбутньому розглядають можливість застосування воєнної сили для досягнення пріоритетних цілей.

 

Однак не варто поспішати оголошувати війну марною для держав, які прагнуть досягти політичних цілей. Попри нові обмеження, держави, як і раніше, можуть результативно використовувати війну для розв'язання політичних завдань щонайменше трьома способами.

 

По-перше, нещодавній досвід свідчить, що воєнна сила цілком здатна забезпечити досягнення вузьких цілей, зокрема обмежене захоплення територій шляхом проведення короткочасних операцій [привіт, окупація Криму. Але про неї буде ще нижче] і знищення об'єктів, які мають особливе значення [натяк на удари по Ірану – і про це ще буде нижче]. По-друге, держави й надалі можуть вдаватися до бойових дій із превентивною метою, щоб уникнути небажаних наслідків, навіть якщо їм не вдається досягти масштабних змін на свою користь. По-третє, держави розгортають воєнні кампанії, щоб установити контроль над цінними природними ресурсами, виробничими потужностями та геостратегічно важливими районами [привіт Гренландії...].

 

Оборонні бюджети зростають, країни по всьому світу збільшують чисельність збройних сил і проводять дедалі мілітаризованішу зовнішню політику. Отже, війни ставатимуть частішими, попри нові обмеження. Щоб уникнути затяжних і витратних кампаній, майбутнім політичним і військовим керівникам необхідно тверезо й реалістично оцінювати нові межі потенціалу війни та чітко усвідомлювати, коли вона сприяє досягненню поставлених цілей, а коли призводить до протилежного результату [а це да, це правильно. Тільки, як побачимо нижче, авторка далеко не завжди адекватна в оцінці досягнутих результатів].

 

Чому ефективність війни знизилася

 

Щоб зрозуміти, як змінюється ефективність війни, необхідно спочатку розглянути причини цих змін.

 

Найочевидніша причина — технології. Новітні розробки забезпечують непропорційні переваги слабшим державам, а також посилюють позиції тих, хто обороняється, тому навіть найпотужнішим воєнним державам стало значно складніше досягати рішучих і швидких перемог. Наприклад, поява й стрімкий розвиток дешевих безпілотників і баражувальних боєприпасів докорінно змінили характер бойових дій у всіх сферах.

 

На суходолі арміям украй складно захоплювати й утримувати нові території, оскільки маневрена війна минулих епох стала практично неможливою, коли поле бою насичене великою кількістю безпілотників. Зосередження танків, важкого озброєння та особового складу з ознаки воєнної могутності й високої майстерності перетворилося на вразливість. Захоплення території тепер здійснюють невеликі групи, які, скориставшись проломами в бойових порядках противника, швидко займають нові позиції й звідти намагаються розвивати наступ. Навіть невелика держава з нечисленною армією може успішно застосовувати подібну тактику.

 

Безпілотники також ускладнили бойові дії на морі та в повітрі, створивши нові загрози для літаків і бойових кораблів та зробивши повний контроль над повітряним і морським простором важкодосяжним.

 

Безпілотники визначили перебіг останніх воєнних кампаній, зокрема війни в Україні [це так у американки. Звісно, ми знаємо, що це ніяка не «війна в Україні», а російсько-українська війна], війни США проти Ірану [ага, саме так – не «війна в Ірані», а «війна США проти Ірану] та операцій хуситів із блокування Баб-ель-Мандебської протоки. Саме цей чинник значною мірою пояснює, чому ці конфлікти зайшли в глухий кут.

 

У кожному з наведених випадків низькі бар'єри для придбання та виробництва великої кількості безпілотників сприяли несподіваним результатам. Наприклад, безпілотники дали змогу Україні вести бойові дії довше, ніж очікувалося [тільки плани російського бліцкригу у 2022 році були зламані за мінімальної участи безпілотників...], а також змусили США погодитися на припинення вогню з Іраном у квітні 2026 року.

 

Окрім безпілотників, ситуацію на полі бою вирівняло поширення недорогої та високоточної зброї масового виробництва. Наприклад, швидке поширення простих, фінансово доступних, але ефективних ракетних технологій дало змогу слабшим державним і недержавним акторам завдавати шкоди сильнішим противникам. Так, хусити в Ємені, навіть після багаторічних зусиль Саудівської Аравії щодо їх ліквідації, маючи дешеві ракети та мобільні пускові установки, витримують інтенсивні американські бомбардування й блокують прохід комерційних суден через Баб-ель-Мандебську протоку.

 

Своєю чергою, Тегеран навіть після місяця виснажливих авіаударів зберіг спроможність виробляти дешеві ракети й завдавати ударів по ізраїльських та американських цілях, а також по державах Перської затоки, включно з такими важливими стратегічними об'єктами, як американські бази та радіолокаційні станції раннього виявлення. Це зірвало плани американських військових, які не звикли діяти в умовах такого рівня протидії.

 

Іншими словами, поширення воєнної могутності підірвало домінування Сполучених Штатів — уперше за понад вісімдесят років. Для інших воєнних держав цей ефект виявився подібним, хоча, можливо, менш вираженим.

 

Нарешті, ще одним важливим технологічним досягненням, яке ускладнює ефективне застосування воєнної сили, є дедалі більша прозорість бойових дій у повітрі, на суходолі та на морі. Донедавна здатність бачити поле бою в цілому була привілеєм сильнішої армії. Однак такі системи, як Starlink, безпілотні технології та доступ до високоякісних розвідувальних даних із відкритих джерел дали змогу навіть слабшим учасникам конфліктів розширити можливості управління військами, спостереження за полем бою, а також оборони й цілевказання.

 

Україна покладається на Starlink для визначення цілей і підтримки протиповітряної оборони, використовуючи безпілотники для запобігання раптовим нападам. Іран застосовує відкриті джерела та дані комерційних супутників для інформаційного забезпечення воєнних операцій і завдання ударів по американських базах. Нова прозорість ускладнює раптові напади й наступальні операції, а затяжні війни на виснаження з невизначеним результатом стають імовірнішими, ніж переконливі й беззаперечні воєнні перемоги.

 

Так, технологічні зміни останніх років підвищили шанси невеликих армій і держав, що обороняються, але в майбутньому маятник може хитнутися у протилежний бік. Наприклад, нині темпи виробництва безпілотників значно випереджають розвиток засобів боротьби з ними, а їхня вартість є значно нижчою. Коли ця ситуація зміниться або навіть повністю перевернеться, значення безпілотників може бути нівельоване або принаймні істотно зменшиться. Тоді не можна виключати повернення маневреної війни. З часом держави, які мають ресурси для впровадження нових технологій, ймовірно, знайдуть способи відновити свою воєнну перевагу. Уже зараз вони розробляють нові складні системи, далекобійні ракети, літаки нового покоління та підводні апарати, що дадуть змогу уникати загрози з боку безпілотників і вийти з виснажливих війн [ну-ну...]. Однак повністю повернутися до реалій минулих епох навряд чи вдасться. Деякі зміни, імовірно, є незворотними.

 

Нові економічні та промислові виклики також обмежують можливості досягнення цілей за допомогою воєнної сили. Зокрема, дедалі вищі комерційні й промислові витрати, пов'язані з веденням війни, а також залежність держав на всіх рівнях воєнного розвитку від дефіцитних і подекуди дороговартісних ресурсів — напівпровідників, критично важливих мінералів тощо — ускладнюють ведення тривалих воєнних кампаній або принаймні підтримання високої інтенсивності бойових дій протягом тривалого часу.

 

Сучасне озброєння стало більш смертоносним, ефективним, точним і потужним, але водночас і значно дорожчим, особливо якщо йдеться про найсучасніші зразки [дурня. Найсучасніші зразки – дрони, крилаті ракети нової ґенерації – навпаки, дешевші]. Наприклад, під час війни з Іраном Сполучені Штати витрачали близько одного мільярда доларів на день, тобто загалом сорок мільярдів доларів за період активних бойових дій [а це тому, що воювали не найновішою зброєю – тими ж «Томагавками» – яка створювалась для зовсім інших воєн]. Більша частина цих витрат припадала на боєприпаси, вартість яких коливалася від одного до дванадцяти мільйонів доларів за одиницю. В Україні використовувалася менш дорога зброя, однак у сукупності вона навряд чи коштувала дешевше, особливо за умови закупівлі у великих кількостях. Загалом за перші чотири роки війни Україна отримала від США та Європи військову допомогу на сотні мільярдів доларів.

 

Високі економічні витрати на ведення війни обмежують тривалість великомасштабних операцій і можливості досягнення поставлених цілей. У певний момент навіть найбагатші держави стикаються з обмеженістю ресурсів, які вони можуть виділити на війну, особливо тоді, коли віддача від цих витрат починає зменшуватися. Це навряд чи саме по собі призведе до припинення вогню, однак може обмежити можливості ескалації або розширення конфлікту, що, своєю чергою, знижує шанси на досягнення поставлених цілей. Це особливо важливо в умовах технологічних змін, які забезпечують слабшим противникам більшу стійкість і сприяють затяжним війнам на виснаження.

 

В Ізраїлі, наприклад, кілька років війни спричинили економічні проблеми, і уряд періодично вдавався до кроків із деескалації, хоча б для того, щоб резервісти могли повернутися до своєї цивільної роботи. У США як підтримка України, так і бойові дії проти Ірану викликали невдоволення, а побоювання щодо впливу війни на Близькому Сході на економіку змусили президента Дональда Трампа припинити війну, не досягнувши жодної зі своїх амбітних політичних цілей. Сполученим Штатам довелося виявити стриманість. Зрештою, росія й Україна також можуть змінити свої воєнні стратегії через економічні обмеження, хоча до цього моменту ще далеко.

 

Іншими словами, держави, які не досягають своїх цілей швидко, навіть воюючи зі слабшим противником, зрештою опиняються перед вибором: воєнний компроміс чи економічний крах.

 

Промислові потреби війни також накладають обмеження на застосування воєнної сили. Сьогодні війна є однаковою мірою випробуванням як виробничого потенціалу, так і бойової майстерності. Певною мірою так було завжди, але зміни у світовій економіці та деіндустріалізація в окремих регіонах світу створили структурні бар'єри для досягнення необхідних обсягів виробництва, яких раніше не існувало. Скорочення кількості кваліфікованих працівників — проблема глобального масштабу — лише ускладнює розв'язання цього питання в короткостроковій перспективі.

 

Розпочавши постачання озброєння Україні, США виявили, що не здатні наростити оборонне виробництво так, як розраховували. Війна з Іраном лише загострила цю проблему, і, попри значні політичні та економічні інвестиції, її досі не вдалося розв'язати. Вашингтон погодився на припинення вогню не через нестачу боєприпасів. Однак занепокоєння тим, як скорочення запасів озброєння впливає на глобальне стримування, цілком можливо, є причиною того, що Дональд Трамп уникає повернення до повномасштабного конфлікту. За нинішніми оцінками, на поповнення витрачених боєприпасів знадобляться роки, що обмежуватиме воєнні амбіції у найближчій і середньостроковій перспективі. Воєнні успіхи Ізраїлю також обмежуються наявними оборонними засобами, насамперед доступністю систем протиповітряної оборони. Європа стикається з аналогічними проблемами, намагаючись швидко переозброїтися й одночасно постачати озброєння Україні.

 

Нарешті, існує тиск, зумовлений дефіцитом ключових ресурсів. Нарощуючи виробництво ракет та інших найважливіших видів озброєння, Сполучені Штати можуть зіткнутися з нестачею критично важливих мінералів, що обмежить темпи поповнення арсеналів. Унаслідок цього Вашингтон, імовірно, буде змушений скоротити масштаби майбутніх воєнних кампаній. Для інших держав, особливо тих, що перебувають під американськими санкціями, відсутність доступу до передових технологій, таких як сучасні напівпровідники, створює найсерйозніші проблеми для оборонного виробництва, а отже, і для реалізації воєнних амбіцій. У сукупності вплив промислових потреб і дефіциту ресурсів призводить до того самого результату, що й високі витрати на ведення війни.

 

Навіть найбагатшим державам стало значно важче підтримувати великомасштабні воєнні кампанії протягом невизначено тривалого часу, а це може зробити війну як дієвий інструмент політики недоступною для невеликих і менш забезпечених країн.

 

Економічні й промислові обмеження, ймовірно, і надалі жорстко стримуватимуть можливості держав досягати своїх цілей за допомогою воєнної сили. Найімовірніше, вони зберігатимуться ще певний час. Держави в різних регіонах прагнуть наростити виробництво у сфері оборонно-промислового комплексу, щоб подолати ці обмеження, однак результати їхніх зусиль залишаються неоднозначними, що дає підстави сумніватися в остаточному успіху. Як уже зазначалося, глобальний дефіцит робочої сили, критично важливих мінералів та інших ресурсів може виявитися нездоланним. Для деяких країн, зокрема Сполучених Штатів, через високий рівень державного боргу щодо ВВП традиційні способи фінансування війни стають дедалі ризикованішими. Крім того, у багатьох країнах зростаюче суспільне невдоволення соціальними жертвами, необхідними для фінансування майбутніх воєн, перешкоджатиме реіндустріалізації. США сподіваються, що масштабні інвестиції в оборонно-промисловий комплекс усунуть економічні обмеження на ведення воєн, але після щонайменше десяти років таких спроб їхня ефективність виявилася обмеженою. Європа докладає аналогічних зусиль, однак повільний поступ і брак справжньої політичної волі дають підстави для скептицизму.

 

Звичайно, слід бути обережними й не робити надто широких висновків лише на підставі досвіду України, Ірану чи інших нещодавніх воєн. Новітні технологічні та економічні тенденції, що проявилися в цих конфліктах, не обов'язково створять постійні жорсткі обмеження для того, чого можна досягти за допомогою воєнної сили. Воєнне мистецтво й надалі еволюціонуватиме, а держави поступово пристосовуватимуться до нових умов. Проте в найближчій перспективі їм доведеться долати перешкоди, породжені новими технологіями та змінами в економіці. І навіть якщо характер майбутніх воєн змінюватиметься, він навряд чи повністю повернеться до того, яким був у минулому.

 

Коли війна все ще працює

 

Однак навіть з урахуванням цих обмежень війна як інструмент впливу дає змогу досягати цілей, яких неможливо забезпечити іншими засобами. Саме тому воєнна сила залишатиметься привабливим інструментом, попри всі її недоліки.

 

По-перше, воєнна сила, як і раніше, є потужним засобом досягнення обмежених і чітко визначених цілей, зокрема знищення важливих об'єктів і швидкого захоплення невеликих ділянок території. Воєнні дії також здатні швидко змінити динаміку переговорного процесу під час поточних дипломатичних переговорів і, відповідно, принести вигоди, що виходять за межі безпосередніх короткострокових результатів. Кілька прикладів заслуговують на особливу увагу.

 

За президентства Дональда Трампа Сполучені Штати часто застосовували воєнну силу для досягнення обмежених цілей, зокрема в Латинській Америці та на Близькому Сході. Викрадення колишнього президента Венесуели Ніколаса Мадуро та ліквідація американськими й ізраїльськими силами іранських посадовців різних рівнів, включно з верховним лідером, стали двома успішними прикладами обезголовлення державного керівництва. Хоча політичний ефект подібних операцій може викликати сумніви, в обох випадках американським військовим вдалося нейтралізувати цілі, які вважалися загрозою для Сполучених Штатів або їхніх союзників. У Венесуелі цього виявилося достатньо, щоб змусити соратників Мадуро підкоритися вимогам США. Американські бомбардування іранських ядерних об'єктів у червні 2025 р. є ще одним прикладом того, як обмежене застосування воєнної сили успішно усунуло потенційну загрозу, у цьому випадку принаймні тимчасово сповільнивши реалізацію іранської ядерної програми. Трамп сподівався, що цей успіх змусить Тегеран піти на поступки на переговорах, однак цього поки що не сталося.

 

Інші держави також застосовують воєнну силу для досягнення обмежених цілей, зокрема для анексії спірних територій.

 

Важливо зазначити, що в окремих випадках їм це вдавалося не всупереч, а саме завдяки новим технологіям, таким як безпілотники, засоби радіоелектронної боротьби та інші гібридні спроможності. Іншими словами, ті самі технології, які ускладнюють досягнення масштабних політичних цілей, можуть сприяти розв'язанню вужчих завдань, якщо їх цілеспрямовано застосовують для створення й використання тимчасових воєнних переваг. Особливо тих, що можуть стати важелем тиску під час переговорів.

 

Наприклад, переможні кампанії Азербайджану у 2020 та 2023 рр. дали країні змогу повернути території, втрачені в попередніх конфліктах, однак ці операції були успішними саме тому, що Баку ставив перед собою обмежені цілі. У 2020 р., під час так званої Другої карабаської війни, Азербайджан доповнив свою перевагу в повітрі широким застосуванням сучасних безпілотників, знищивши систему протиповітряної оборони та ударні підрозділи Вірменії й тим самим відкривши шлях до захоплення значної частини спірної території. У подальшому це дозволило Баку впливати на інших учасників переговорного процесу.

 

Примітно, що тактика й успіх Азербайджану випередили той тип бойових дій, який через кілька років став характерним для війни в Україні [російсько-української війни]: невеликі групи бійців, які проривають оборону противника за підтримки безпілотників малого й середнього радіуса дії, що частково замінили традиційну артилерію та важке озброєння. Замість того щоб покладатися виключно або переважно на важкі сили, Азербайджан використав добре підготовлені підрозділи спеціального призначення, які проникали крізь вірменську оборону, не наражаючи на небезпеку свої основні ударні сили.

 

На відміну від російських операцій на сході України у 2014 або 2022 рр., Азербайджан зосередив свою кампанію на конкретній ділянці фронту. Баку також зробив ставку на швидкість і нетривалість операції, що дозволило завершити конфлікт до того, як вірменські сили встигли адаптуватися, перегрупуватися або створити власні спроможності для застосування безпілотників чи протидії їм. Навіть коли вірменська армія фактично капітулювала, Баку не став одразу розширювати свої цілі. Натомість він дочекався 2023 р., коли в ході стрімкого наступу повернув решту території, що стало можливим завдяки позиціям, закріпленим під час кампанії 2020 року.

 

Цікаво уявити, що могло б статися, якби азербайджанська армія не зупинилася у 2020 р., а спробувала просунутися вглиб території Вірменії. Звичайно, ми не можемо знати цього напевно, однак інші нещодавні конфлікти свідчать про ризик поступового зниження ефективності наступу та високу ймовірність того, що вірменська армія з часом (імовірно, за іноземної допомоги) змогла б наздогнати Азербайджан у технологічному плані й поступово уповільнила б або й зовсім зупинила його просування.

 

Це може здаватися не надто правдоподібним, з огляду на попередній стрімкий успіх Азербайджану, але варто звернутися до досвіду Ізраїлю в Лівані у 2024 та 2026 роках. Після того як у 2024 р. було завдано значних втрат «Хезболлі» та розширено буферну зону на півдні Лівану, Ізраїль у 2026 р. відновив воєнну кампанію (паралельно зі спільною зі США війною проти Ірану), прагнучи збільшити територію, яку він контролював. Однак цього разу ізраїльські наземні операції виявилися менш успішними й наштовхнулися на численні перешкоди, частково тому, що підрозділи «Хезболли», які зберегли боєздатність, отримали нові військові можливості, зокрема безпілотники з керуванням через волоконно-оптичний кабель, які використовували для зриву просування ізраїльських військ. Як і в інших розглянутих тут випадках, розширення цілей Ізраїлю та зростання його амбіцій призвели до втрати воєнної переваги.

 

Успішна анексія [окупація]Криму росією є показовим прикладом воєнної кампанії обмеженого масштабу, яка виявилася ефективною саме тому, що переслідувала чітко визначені цілі [а от тут якраз і проявляється нерозуміння американкою цілей росії, де Крим був тільки першим кроком на шляху до навароссії. Реалізувати це не вдалось, так само, як і змусити Україну відмовитись від планів євроатлантичної інтеграції]. У Криму російські сили були зосереджені на конкретній території та застосували гібридну тактику для швидкого захоплення урядових будівель і вузлів зв'язку на півострові. Це дозволило запобігти будь-якій асиметричній воєнній відповіді та уникнути економічних і промислових витрат сучасної війни [ну, з великої вісімки рф поперли, та й санкції сякі-такі запровадили], швидко досягнувши поставлених цілей. Саме ця особливість і сьогодні робить гібридну тактику привабливою, що підтверджується подіями в Європі та Азії. За кілька тижнів російська влада фактично встановила контроль над територією півострова. Для порівняння — нинішня війна проти України, яка від самого початку переслідувала значно масштабніші політичні цілі, але не змогла забезпечити необхідних технологічних та економічних передумов для їх досягнення. Тепер ця війна зайшла в глухий кут, і можна припустити, що москва досягне значно меншого, ніж розраховувала спочатку.

 

Другою досяжною метою для держав, які прагнуть використовувати воєнну силу для реалізації політичних завдань, є запобігання небажаним подіям. Хоча навіть найпотужніші воєнні держави дедалі частіше стикаються з труднощами у нав'язуванні позитивних політичних змін, війна й надалі може використовуватися для тимчасового або навіть остаточного недопущення небажаного розвитку подій. Логіка превентивної війни, звичайно, не є новою. Побоюючись, що суперник невдовзі стане надто сильним, держави нерідко вдавалися до воєнних дій не для ліквідації безпосередньої загрози, а щоб не допустити її виникнення. Американський політолог Грем Еллісон назвав цю концепцію пастка Фукідіда і застосовував її до відносин між Сполученими Штатами та КНР. Напад Спарти на Афіни під час Пелопоннеська війна (хоча дехто вважає, що саме Афіни спровокували свого противника) є класичним прикладом: спартанці побоювалися, що Афіни незабаром стануть настільки могутніми у військовому відношенні, що їх буде неможливо стримати.

 

Навіть в умовах нових економічних викликів і демократизації воєнної могутності, зумовленої розвитком технологій, війна виконує превентивну функцію і, ймовірно, виконуватиме її й надалі. У цьому немає нічого дивного, адже руйнувати завжди легше, ніж будувати. Навіть якщо існують перешкоди для здобуття рішучої перемоги, провідні воєнні держави зазвичай використовують переважаючу вогневу міць, сучасну авіацію та більші арсенали, щоб зупинити слабших противників і запобігти небажаному розвитку подій.

 

Для США операція «Опівнічний молот» у червні 2025 р. була превентивною кампанією, спрямованою на позбавлення Ірану можливості збагачувати уран і уповільнення його просування до створення ядерної зброї. Вона досягла цієї мети. Натомість операція «Епічна лють» передбачала не лише знищення певних об'єктів, а й докорінну зміну політичної ситуації в Ірані. Очікувалася швидка перемога, однак США недооцінили, наскільки сучасні технології та економічні чинники ускладнюють здійснення політичної трансформації за допомогою воєнної сили. Після несподівано ефективних оборонних ударів Ірану по військовій інфраструктурі Сполучених Штатів і усвідомлення високої ціни затяжної війни Вашингтон відмовився від спроб досягти політичних змін і повернувся до превентивних цілей, зокрема послаблення звичайного воєнного потенціалу Тегерана та позбавлення його можливості проєктувати воєнну силу за межами власних кордонів. Наскільки така загроза існувала від самого початку (що залишається предметом дискусій), настільки ж можна стверджувати, що Вашингтон досяг поставлених цілей.

 

Найкращим прикладом воєнної кампанії, яка досягла превентивного успіху, але не забезпечила масштабніших результатів, є війна в Україні [російсько-українська війна].

Багато хто в Європі розглядає російську «спеціальну воєнну операцію» як провал, але це справедливо лише в тому разі, якщо критерієм успіху вважати встановлення повного контролю над Україною. Якщо ж оцінювати її як превентивний захід, то воєнна кампанія дала позитивніші результати. Насамперед тривалий конфлікт, імовірно, вже унеможливив певні сценарії майбутнього України. Йдеться не лише про варіанти, які Москва вважала порушенням своїх «червоних ліній», зокрема членство України в НАТО (що й раніше було малоймовірним, а тепер, на думку автора, повністю виключене), а також розміщення американських чи європейських військ в Україні в майбутньому (що раніше видавалося гарантованим, а тепер виглядає сумнівним, принаймні у значних масштабах). Можливе також створення буферної зони, яка забезпечуватиме безпеку незалежно від майбутнього воєнного потенціалу України.

 

Але цих цілей, можливо, можна було б досягти менш масштабною й більш обмеженою воєнною операцією, а ціна для російської економіки та суспільства була б значно нижчою. Водночас незрозуміло, чи можна було взагалі уникнути війни, зважаючи на відмову США та Європи обговорювати питання розширення НАТО дипломатичними каналами. З цієї точки зору превентивна війна досягла того, чого не вдалося забезпечити шляхом переговорів [щодо попередніх двох абзаців. Встановлення повного контролю над Україною (не конче шляхом окупації всієї території) – це ціль, яка неодноразово декларувалась російським керівництвом].

 

Війна Росії проти Грузії є ще одним прикладом превентивного успіху, попри критику тактичних і оперативних прорахунків та неоднозначний, непереконливий результат. Як і у випадку з Україною, головним досягненням москви в цьому конфлікті стало припинення інституціоналізації західної орієнтації Грузії, зокрема її просування до вступу в НАТО або Європейський Союз. Для досягнення такого результату не були потрібні значні територіальні здобутки чи політичні зміни в Тбілісі. москві було достатньо часткового успіху, якого можна було досягти попри технологічні обмеження російської воєнної операції.

 

Після того як російські війська захопили території в межах Грузії, а також Південну Осетію й Абхазію, використавши свою чисельну перевагу та панування в повітрі для завдання значних втрат, москва змогла зірвати просування Грузії до Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу, зосередивши увагу на територіальних претензіях. Наявність неврегульованих територіальних конфліктів стала перешкодою для вступу Грузії до цих організацій. Крім того, остаточні домовленості закріпили постійну військову присутність і вплив Росії в Південній Осетії та Абхазії, що, за оцінкою автора, мало гарантувати захист від подальшого просування американських або європейських сил на схід [ну, і загальне враження від частини про агресії рф проти України і Грузії: а якого хєра москалі взагалі вирішили, що мають право втручатись в політику незалежних держав? Відповіді на це авторка не дає, схоже, й питання це перед собою не ставить].

 

Нарешті, ще однією метою, якої держави можуть досягати, використовуючи воєнну силу, є отримання доступу до дефіцитних ресурсів. Це завжди було одним із головних рушіїв війни, і сьогодні ситуація не змінилася. Однак з'явилися два нові аспекти: змінилися типи ресурсів, за які ведеться боротьба, а також їхнє геополітичне значення. По-перше, нині державам потрібні не лише матеріальні ресурси, такі як золото чи нафта, а й доступ до технологій та їхніх компонентів (наприклад, рідкісноземельних елементів), а також до виробничих потужностей. Із зростанням вартості застосування збройних сил і технологічних вимог до них підвищується й привабливість використання воєнної сили для отримання доступу до ключових ресурсів. По-друге, сьогодні держави прагнуть встановити контроль над усім, що може стати важелем впливу або джерелом конкурентної переваги, — чи то територія, дефіцитні ресурси, технології, морські комунікації або повітряний простір. Такий перелік передбачає можливість виникнення багатьох нових воєнних конфліктів.

 

На відміну від своїх попередників, Дональд Трамп відкрито називав доступ до ресурсів однією з цілей війни. Наприклад, після операції у Венесуелі він неодноразово говорив про нафтові багатства країни й без зволікань розпочав їх видобуток, а також, за словами окремих представників його адміністрації, освоєння інших ресурсів, зокрема золота. Метою Трампа було не лише отримання прибутку, а й встановлення контролю над дефіцитними енергоносіями, які мають високий попит серед інших держав, у тому числі конкурентів. Майже так само часто він порушував питання захоплення іранської нафти. Якщо ж у майбутньому воєнну силу буде застосовано для встановлення контролю над Гренландією або розширення американської присутності на острові, то саме її ресурси — включно з критично важливими корисними копалинами, стратегічним розташуванням поблизу ключових торговельних маршрутів і підводних ліній зв'язку — стануть головним мотивом таких дій.

 

Зосередженість на ресурсах не дивує у президента, орієнтованого на прибуток. Однак і інші держави використовують війну з тією самою метою — для збільшення доходів і зміцнення своїх стратегічних позицій. Хоча головною мотивацією росії для вторгнення в Україну були не ресурси, російські війська встановили контроль над ключовими родовищами літію, графіту та вугілля. Ці ресурси є прибутковими самі по собі, але також мають важливе значення для окремих галузей високотехнологічного виробництва, що може принести вигоду російській економіці або стати предметом торгу під час майбутніх переговорів. Після війни росія могла б також скористатися потужним виробничим потенціалом окупованих територій [ага. Що москалі від цього поотенціалу лишають – добре видно на окупованому Донбасі...]. Хоча існує багато причин, через які москва називає контроль над рештою Донбасу умовою припинення війни, додаткові природні ресурси й економічний потенціал регіону також відіграють певну роль. Анексія Криму також принесла росії вигоди, зокрема доступ до важливих морських комунікацій і запасів нафти, природного газу та інших корисних копалин.

 

Війни за ресурси тривають і на Близькому Сході, і в Африці. Важко знайти війну, яка бодай певною мірою не була б пов'язана з боротьбою за ресурси, і навряд чи ця тенденція зміниться.

 

Дефіцит ресурсів може зробити війни за їх захоплення ще частішими. Водночас, оскільки здобуття ресурсів є обмеженою метою, її, як правило, можна досягти за прийнятну ціну, не стикаючись із тими технологічними та економічними труднощами, які останніми роками зірвали більшість амбітних воєнних кампаній. Оскільки коло політичних цілей, яких можна досягти шляхом війни, дедалі звужується, держави все частіше розглядатимуть отримання ресурсів як своєрідний «утішний приз», який допомагає фінансувати війну, виправдовувати її та подавати всередині країни як перемогу».

 

Ось такий текст. Вартий уваги хоча б тому, що переконливо демонструє спосіб сприйняття російсько-української війни деякими аналітиками на Заході.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783