Кораблі холодної війни: японські дестроєри, ч. 3 ("Амацукадзе")
Упродовж 1956-1960 рр. Морські сили самооборони Японії
поповнили аж 14 дестроєрів власного виробництва (про які я розповідав у перших
двох частинах серіалу – тут і тут). Належали вони до чотирьох різних класів,
однак спільним було те, що усі кораблі базувались на технічних рішеннях часів
Другої світової війни і несли виключно артилерійське та протичовнове торпедно-бомбове
озброєння. Тим часом ВМС США (на розвиток яких орієнтувалось
військово-політичне керівництво Японії) та совєтського союзу (найбільш
вірогідного противника) входили в ракетну епоху. Спробували стрибнути в епоху і
японці. Коштувало це значних коштів і часу – упродовж майже п’яти років Морскі
сили самооборони не отримали жодного дестроєра.
У листопаді 1957 р., під
час зустрічі між адміралом Арлі Берком , начальником
штабу ВМС США , та віце-адміралом Хіроші Нагасавою
, начальником штабу Морських сил самооборони Японії, до Морських сил
самооборони Японії звернулися з проханням про постачання ЗРК Tartar, найсучаснішої системи
класу «поверхня-повітря», яка на той час ще тільки випробовувалась. Американці
погодились – так Японія стала чи не першою країною, якій дозволили придбати
корабельний ЗРК американської продукції (майже одночасно з нею Tartar дозволили придбати Франції
для модернізації дестроєрів проєкту Т47, а Нідерландам санкціонували поставку
ЗРК Terier для одного з крейсерів).
ЗРК дали США, а ось корабель під нього японці спроєктували самотужки. Спершу хотіли взяти за основу корпус дестроєра класу «Акідзукі». Та виявилось, що Tartar не вдасться «вписати» у цей корпус – не вистачало місця в кормовій частині. Тож довелось проєктувати «з нуля». Новий дестроєр отримав гладкопалубний корпус за взірцем ескортних дестроєрів класу «Ісудзу», з великим вільним простором в кормовій частині (потрібним для забезпечення мінімальних мертвих секторів для вогню ЗРК; досягти цього вдалось, але радари наведення ракет все ж мали мертві сектори) і мінімальним набором іншого озброєння, зосередженим у носовій частині.
Корабель вийшов досить великим - 131 м завдовжки, 4064 т повної водотоннажності. Попри це, потужна двовальна (дві турбіни і два котли) паротурбінна силова установка (60000 к.с.) дозволяла розігнати корабель до 33 вузлів. Дальність плавання сягала 5500 миль 20-вузловим ходом.
Для задоволення потреб ЗРК і потужного радіолектронного обладнання на кораблі встановили два паротурбінні генератори потужністю по 800 кВт, а також три дизель-генератори потужністю по 200 кВт, два з яких призначались для роботи під час стоянки корабля на якорі, а третій був аварійним. Щоправда, у ході експлуатації виявилась одна неприємна особливість. Потужності одного дизель-генератора не вистачало для роботи усієї електроніки, а при роботі двох - параметри струму в мережі були надто нестабільними. Тож коли корабель ніс бойове чергування, перебуваючи на якорі, доводилось задіювати основні котли і паротурбогенератори.
Основним елементом озброєння першого ракетного дестроєра став ЗРК Tartar. Однозарядна пускова установка Mk 13 mod. 0 з підпалубним магазином на 40 ракет RIM-24 (дальність пуску - 16 км у варіанті RIM-24А, 30 - RIM-24В і 32 - RIM-24С) знаходилась у кормовій частині корабля. Також у кормовій частині, між другим комином і пусковою установкою ЗРК, знаходились дві масивні тумби з радарами управління вогнем ЗРК AN/APG-51B. Антена основного радару виявлення повітряних цілей – трикоординатного AN/SPS-39 – була встановлена на ґратчастій щоглі перед другим комином, а на такій же щоглі перед першим комином розташовувалась антена двокоординатного радару далекого пошуку AN/SPS-29.
Уся сукупність засобів, пов’язаних з ЗРК (сам комплекс, радари і засоби управління, які пов’язували ці елементи в єдину систему, у тому числі аналоговий комп’ютер Mk 118) була найсучаснішою, а значить – дуже дорогою. Тож на решті складових озброєння і обладнання довелось заощаджувати. Замість запланованої сучасної 127-мм артустановки Mk 42 (яка встановлювалась на тогочасних американських дестроєрах) довелось обмежитись двома старішими 76-мм спареними артустановками «тип 57» (ліцензійна копія американської Mk 33) з системами управління вогнем Mk 63. Тобто, артилерійське озброєння лишилось на рівні попередніх японських дестроєрів. Не відрізнялось і протичовнове озброєння – пара реактивних бомбометів Mk 15 Hedgehog у носовій частині корабля і два 483-мм торпедних апарати Mk 2 (для торпед Mk 32) – у середній. Гідроакустичний комплекс складався зі станцій AN/SQS-4A та AN/SQR-8.
Корабель, який отримав
назву «Амацукадзе» і бортовий номер DDG163, був закладений у 1962 р. за програмою 1960 фінансового року і увійшов у стрій
в лютому 1965-го. Упродовж одинадцяти років «Амацукадзе» був єдиним кораблем
Морських сил самооборони, озброєним ЗРК. Він вважався особливо цінним надбанням
флоту, прослуживши в першій лінії понад 30 років – що було незвично для Моських
сил самооборони. Також незвичним було те, що корабель пройшов кілька ґрунтовних
модернізацій.
Першу модернізацію,
спрямовану на посилення протичовнових можливостей, корабель пройшов вже у
1967-1968 рр. Старі ГАС замінили на багаторежимну AN/SQS-23. Торпедні апарати Mk демонтували,
натомість встановили два тритрубних ТА «тип 68» калібру 324 мм, змістивши їх у
носову частину. В середній частині підготували місце для восьмизарядної ПУ Mk 112 проичовнового ракетного комплексу ASROC (саму пускову установку встановили пізніше).
На початку 1970-х рр.
радар AN/SPS-39 замінили на удосконалений AN/SPS-39А, а кормову ґратчасту щоглу – на чотириногу. Також замінили радари
управління ракетним вогнем – на AN/APG-51С. ЗРК Tartar модернізували під нові
ракети RIM-66A SM-1A. Цей представник родини ракет «Стандарт» мав можливість ураження не тільки
повітряних, але й надводних цілей.
У 1977-1978 рр. під час
чергової модернізації ЗРК пристосували під ракети RIM-66B SM-1MR, а аналоговий комп’ютер
системи управління ракетним вогнем замінили на цифровий Mk 152.
У ході чергової модернізації (1982-1983 рр.) «Амацукадзе»
отримав нову систему управління артилерійським вогнем FCS-2-21D, а також повністю оновлений комплекс РЕБ. Стару станцію РТР NOLR-1B замінили новою NOLR-6B, встановили станцію попередження про ракетну атаку OLT-9B, станцію активних завад OLT-3 та дві пускові
установки хибних цілей Mk 36 SRBOC. Нарешті, у 1990 р. дестроєр отримав термінал системи супутникового зв’язку
SUPERBIRD.
Перші 21 рік своєї служби «Амацукадзе» провів у складі 1-ї ескортної флотилії (Йокосука) – спочатку як корабель безпосереднього підпорядкування, а з 1981 р. – у складі 61-го ескортного дивізіону (разом з дестроєром «Асакадзе»). У березні 1986 р. «Амацукадзе» перевели у 3-тю ескортну флотилію (Майдзуру) як корабель безпосереднього підпорядкування. Два роки по тому разом з новим дестроєром «Сімакадзе» він утворив 63-й ескортний дивізіон. У той час японці послідовно переводили свої ескортні флотилії на штат «8-8» (вісім дестроєрів – гелікоптероносець, два з ЗРК середнього радіусу дії та п’ять протичовнових – і вісім гелікоптерів). Зі вступом в стрій чергових кораблів підкласу DDG у флотиліях формувались двокорабельні дивізіони з такими дестроєрами.
29 листопада 1995 р. старого «Амацукадзе», нарешті, вивели з бойового складу. На відміну від більшості інших дестроєрів, його не перекласифіковували у допоміжне судно, а використали як мішень, затопивши в затоці Вакаса протикорабельними ракетами RGM-84C Harpoon.
Проєктування, будівництво і експлуатація "Амацукадзе" дало японцям неоціненний досвід. Однак продовження серії не відбулось - "Амацукадзе" став єдиним у історії Морських сил самооборони дестроєром-одинаком, усі інші будувались серіями принаймні з двох одиниць. Тільки в середині 1970-х років ВМС Японії почали отримувати нові ракетні дестроєри.
Планував я у цій статті розповісти ще про кілька класів японських дестроєрів, та оповідь про «Амацукадзе» виявилась довшою, ніж сподівався. Тож відкладу це до наступного разу.
|
Підклас |
Номер |
Назва |
Програма |
Тип |
Закладений |
Спущений |
Вступив |
Верф |
Викл |
Доля |
|
DDG |
163 |
Амацукадзе |
1960 |
Амацукадзе |
29.11.62 |
05.10.63 |
15.02.65 |
Міцубісі Цосен, Нагасакі |
29.11.95 |
Затоплений як мішень |
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783





Коментарі
Дописати коментар