Наша війна за незалежність: сучасність та історичні паралелі

 

Вирішив трохи раніше, за місяць до календарної дати, підбити підсумки третього року великої війни. А що роблю це напередодні Дня Соборності України – то й історичні паралелі будуть, але трохи своєрідні.

 

Яким був цей третій рік? Важким. Навіть наприкінці першого року настрій був більш оптимістичним, ніж зараз. Перемога, на жаль, не стала ближчою. Війна триває. Увесь попередні рік Сили оборони України вели стратегічну оборонну операцію, намагаючись стримати натиск орди зі Сходу. Втрата в лютому 2024 року Авдіївки – важливого укріпленого району, спроба росіян відкрити новий фронт на півночі Харківщини в травні, втрата Курахового і багатьох інших міст і сіл Донеччини, натиск на Покровськ, спроби противника подолати рубіж річки Оскіл і вийти до Куп’янська – все це слід записати в негативний баланс минулого року. Що ж ми кинули на шальки терезів, щоб бодай частково їх врівноважити? Насамперед – Курську операцію, вторгнення українських військ в серпні 2024 року на російську територію. Це був не диверсійний рейд (які траплялись і раніше), а повномасштабна військова операція. Вперше наші воїни зайняли (і утримують досі) частину території країни-агресора. Попри дискусії про начебто «непотрібність» цієї операції, вона чудово відповідала базовому приниципу стратегії непрямих дій Безіла Ліддел-Гарта – «зосередження сили проти слабкості». Ймовірно, саме завдяки цій операції послабився тиск противника на Харків з північного напрямку. На жаль, не вдалось змусити російське командуваня перекинути на Курщину достатньо значну частину своїх військ з Донеччини. Завдяки цьому вдалося б послабити тиск на українські позиції в цих регіонах. На мою думку, Курська операція набула значення не тактичного, і навіть не стратегічного, а геополітичного. Доки українські війська лишаються на міжнародно визнаній території російської федерації – доти нереалістичними і позбавленими сенсу будуть ініціативи «припинення вогню по лінії розмежування», які активно просуваються деякими гравцями на міжнародній арені. Адже таке припинення вогню означатиме закріплення української окупації російських територій – що є неприйнятним для керівництва рф.

 

Цього року вперше в бій в українському небі вступили мисливці західного виробництва – F-16. Хочеться вірити чуткам (які ще офіційно не підтверджені), що вже дебютували в бою і українські «Міражі 2000». За складних воєнних умов нарощується виробництво самохідок «Богдана», бронеавтомобілів «Козак» і «Новатор», багатьох інших зразків української зброї. Ледь не буденністю стали ракетно-дронові атаки на важливі об’єкти в глибині території противника. Кожного ранку ми відкриваємо новини з запитанням: «Ну, що цієї ночі горить на росії?» А ці дрони, так само, як і морські безпілотники, і наземні роботизовані платформи – це ж, переважно, наші, українські вироби.

 

Так, зброї, сучасної, нової якісної, нам дуууже не вистачає. Але бракує її й росіянам. Недарма слідом за іранськими дронами й північнокорейськими балістичними ракетами, вони почали купувати в КНДР самохідну артилерію і навіть стрілецьку зброю. А поява на Курському фронті північнокорейських солдатів стала новим кроком на шляху інтернаціоналізації російсько-української війни. Вперше на боці росії воюють не окремі іноземці-маргінали, а цілісні військові підрозділи іншої країни. Тож можна стверджувати: проти України вже діє коаліція держав, справжня вісь зла.

 

Складовою частиною цієї вісі зла можна вважати і внутрішнього ворога – корупцію. Браковані партії мін, невиконані контракти на боєприпаси чи мільйонні (у доларах) статки головного психіатра Збройних Сил України – це все явища однієї природи, в основі яких – бажання збагатитися коштом України, коштом життів її захисників.

 

Ми стоїмо. Фронт не сиплеться – всупереч сподіванням ворогів. Навіть їхні політработнікі вимушені були визнати: «наявні дані оцінки військово-політичної обстановки на Україні не повною мірою відповідали дійсності. Місцеві мешканці російськомовних областей замість квітів і короваїв, як ми очікували, зустріли тилові колони наших військ громадянським спротивом» (це цитата з журналу «Ваєнная мисль»).

 

Співставляючи події сьогодення з історією понад столітньої давнини, хочеться, в першу чергу, шукати не схожості, а відмінності. Адже Національна революція 1917-1921 років завершилась поразкою – а нині поразка не входить в наші плани. Тож чому нам вдається – і вірю: зрештою, вдасться? Перш за все, до початку великої війни у 2022 році Україна підійшла, маючи досвід трьох десятиліть самостійного існування. Державні інститути, у тому числі Збройні Сили, не потрібно було творити у ході війни – як у 1917-1920 роках. Вони вже існували – хай і подекуди недосконалі, але свої. Існувало і потужне громадянське суспільство – феномен, незрозумілий для наших ворогів. До цього слід додати і міжнародну підтримку: на боці України зараз найрозвинутіші держави Європи і Америки, а в часи Національної революції підтримки з-за кордону не було жодної (так, звичайно, я пам’ятаю про Німеччину і Австро-Угорщину у 1918 році, але це була фактична окупація). Варто згадати і ще один чинник: історичну пам’ять. Українці добре пам’ятають, якими бувають наслідки поразки росіянам...

 

Ми зараз знаходимось в тому моменті історії України і людства, який найкраще змалював Іван Франко:

«Се ж остатня війна! Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає...»

І перемогти у цій війні – історична місія, яка випала на долю України і нашу з вами.