Крейсери для Венесуели: могло бути цікаво!
Два роки тому я розповідав, до чого
довели свій флот венесуельскі комунопопулісти. Сьогодні ж – трохи історії і
нереалізованих проєктів. Адже свого часу Венесуела мала шанс стати останньою
країною, для якої будували б класичні артилерійські крейсери...
Як відомо, після зміни керівництва
Військово-морських сил СРСР у грудні 1955 року — з М.Г. Кузнєцова на С.Г.
Горшкова — було припинено проектні роботи над останніми радянськими
артилерійськими крейсерами проєкту 84, що тоді велися в совдєпії. В інших
країнах проєктування «класичних» артилерійських крейсерів з гарматами калібру
152 мм і більше було згорнуто ще раніше — так, останні проєкти для британського
Королівського флоту датуються 1952 роком у суто артилерійських варіантах і
серединою 1955 року — у ракетно-артилерійських версіях. Але у 1955-1957 роках британська
компанія Vickers Armstrong проєктувала крейсери
для Венесуели. Ці напрацювання, вочевидь, стали останніми у світовій історії
проєктами «класичних» артилерійських крейсерів.
До
Другої світової війни Венесуела мала дуже незначний флот, що складався з
кількох різнотипних канонерських човнів. Нафтовий бум, що почався в країні у
1930-х роках, набув особливого розмаху під час Другої світової війни, коли
Венесуела перетворилася на одне з головних джерел постачання нафти союзникам.
Значні нафтові доходи після війни дозволили Венесуелі розпочати надзвичайно
масштабні — за регіональними мірками — програми переозброєння й розвитку
збройних сил. Ця тенденція особливо посилилася після приходу до влади у 1948
році військового уряду на чолі з фактичним лідером країни — Маркосом Пересом
Хіменесом.
У
квітні 1949 року військовий режим затвердив амбітну програму розвитку ВМС
Венесуели, що передбачала придбання одного легкого авіаносця водотоннажністю 25
000 тонн, одного легкого крейсера на 8 000 тонн, трьох великих і шести малих
ескадрених міноносців, чотирьох підводних човнів, 12 патрульних кораблів, двох
тральників і одного десантного транспорту.
Реалізація
програми розпочалася з підписання у 1950 році контракту з британським концерном
Vickers Armstrong на будівництво трьох
великих есмінців типу Nueva Esparta, які
були введені до строю у 1953–1956 роках. Щодо крейсера, то спочатку
обговорювалося питання придбання з британського флоту корабля типу Dido, однак згодом венесуельські плани схилилися
в бік замовлення нового крейсера спеціальної конструкції. У 1949–1951 роках Vickers Armstrong за венесуельським
замовленням опрацював кілька проєктів крейсерів (так званого «малого» з
основним озброєнням із шести або восьми 133-мм гармат, та «середнього» — з
дев’ятьма 152-мм гарматами). Замовлення на них не надійшло.
У
1952 році Маркос Перес Хіменес зміцнив свою диктаторську владу, проголосивши
себе президентом Венесуели. Тим часом у військово-морському балансі Південної
Америки відбулися помітні зміни — у 1951–1953 роках американці передали флотам
Аргентини, Бразилії та Чилі по парі легких крейсерів типу Brooklyn, озброєних п’ятнадцятьма 152-мм гарматами. Перес
Хіменес вважав, що Венесуелу несправедливо обділили, і вирішив добитися до
військово-морського паритету із сусідами по континенту. Програма придбання
крейсерів для венесуельського флоту стала улюбленою особистою ідеєю диктатора.
На початку 1955 року Перес Хіменес особисто провів переговори з керівництвом Vickers Armstrong щодо можливості замовлення
легкого авіаносця і двох крейсерів загальною вартістю 40 млн. фунтів
стерлінгів. Запити щодо можливих проєктів крейсерів були також розіслані
суднобудівним підприємствам Франції та Італії (останній у січні 1954 року з
ініціативи Переса Хіменеса було замовлено в компанії Ansaldo шість малих есмінців типу Almirante Clemente).
1955 року компанія Vickers Armstrong спроєктувала для Венесуели
крейсер стандартної водотоннажності 8000 тонн із головним озброєнням із
універсальних 152-мм гармат. Спочатку Vickers Armstrong планувала
використати як головний калібр три найсучасніші спарені 152-мм автоматичні
універсальні артилерійські установки Mk 26, які встановлювалися на британських
крейсерах типу Tiger, але британський уряд не надав дозволу на експорт
цих систем (які вважалися секретними до 1962 року). У результаті Vickers
Armstrong вирішила застосувати на венесуельських крейсерах 152-мм
тригарматні універсальні неавтоматичні башти Mk 24 воєнного періоду, що планувалися
до встановлення на крейсери типу Tiger за початковим проєктом. У Розайті
зберігалось 12 незавершених башт Mk 24 у різному ступені готовності.
Таким чином, запропонований Венесуелі крейсер мав озброєння з трьох
тригарматних 152-мм універсальних баштових артилерійських установок Mk 24,
шести 102-мм одноствольних автоматичних універсальних артилерійських установок
(на основі розробленої Vickers Armstrong 102-мм установки Mk N, що
згодом була встановлена на двох чилійських есмінцях типу Almirante Williams),
трьох спарених 40-мм зенітних установок Bofors L/70, а також восьми
533-мм стаціонарних торпедних апаратів. Цікавим було й наявність на крейсері
потужного протичовнового озброєння — двох триствольних британських бомбометів Limbo
і двох італійських бомбометів Menon. У кормовій частині передбачався
підпалубний ангар для гелікоптера. Корабель мав нести розвинене радіоелектронне
озброєння, причому частина РЛС, вочевидь, планувалася небританського
виробництва. Бронювання включало цитадель із 3-дюймовим бортовим поясом,
1,5-дюймовими траверзами та 1-дюймовою палубою. У носовій і кормовій частинах
борт мав товщину 1,5 дюйма. Барбети башт мали захист у 1 дюйм.
Втім, у вересні 1955 року венесуельська сторона відхилила проєкт крейсера з
152-мм артилерійськими установками Mk 24. Причиною, вочевидь, стала очевидна
слабкість такого корабля порівняно з крейсерами типу Brooklyn країн
«АВС».
Тоді в жовтні 1955 року Vickers Armstrong запропонувала Венесуелі
аванпроєкт більшого крейсера з шістьма 203-мм гарматами головного калібру в
трьох двогарматних баштах. 203-мм гармати та башти були ідентичні тим, що
виготовлялися на початку 1930-х років для іспанських важких крейсерів типу Baleares.
Це артилерійське озброєння пропонувалося як тимчасовий захід, і надалі на
венесуельських кораблях воно мало бути замінене на 152-мм автоматичні
двогарматні установки Mk 26, щойно ті стануть «доступними».
Окрім шести 203-мм гармат, крейсер нового проєкту мав нести дев’ять 102-мм
одноствольних автоматичних універсальних установок (на базі Mk N) і чотири
одноствольні або спарені 40-мм зенітні установки Bofors L/70. Торпедне
озброєння включало два чотиритрубні 533-мм поворотні торпедні апарати, а
протичовнове — два бомбомети і два бомбоскидачі. Також передбачався підпалубний
ангар для вертольота.
Паралельно у 1956 році Vickers Armstrong опрацювала варіант цього
крейсера з зенітним ракетним озброєнням. У цьому варіанті замість кормової
203-мм двогарматної башти та трьох 102-мм установок пропонувалося встановити
дві спарені пускові установки ЗРК серії RSC-50 розробки швейцарських
компаній Oerlikon і Contraves із загальним боєкомплектом у 48
ракет. У варіанті RSC-51 комплекс із системою наведення по радіопроменю
мав дальність стрільби до 20 км. Слід зазначити, що цей комплекс ніколи не
опрацьовувався у корабельному варіанті, а наявність у ЗКР рідинного двигуна
ускладнювала їх зберігання в умовах корабля. Тому реалістичність пропозиції Vickers
Armstrong щодо цього ЗРК як корабельного виглядає сумнівною.
У травні 1956 року вже йшлося про будівництво для Венесуели трьох крейсерів
із 203-мм гарматами на ту саму суму — 40 млн. фунтів стерлінгів.
Однак проти придбання Венесуелою великих бойових кораблів виступили США — американська
адміністрація вважала, що це призведе до внутрішньої та зовнішньої
дестабілізації в регіоні внаслідок неминучого провокування гонки морських
озброєнь між латиноамериканськими країнами.
У 1957 році британський уряд вирішив не затверджувати продаж авіаносця
Венесуелі без консультацій із урядом США, однак у грудні 1957 року все ж
затвердив продаж крейсерів. Проте угода так і не відбулася — після серії
масових протестів і заворушень у Венесуелі, в січні 1958 року Маркоса Переса
Хіменеса було повалено. Останні у світі проєкти артилерійських крейсерів так і
залишилися на папері.
І кілька слів про ЗРК, який мав би встановлюватись на венесуельських
крейсерах. Комплекс розроблявся Випробувався у Швейцарії
та Франції з 1950 р. Перший варіант RSC-50 (цифри вказують рік) став першим у
світі ЗРК, що пропонувався на ринку. ПС США у 1951 р. купили 25 ракет RSC-51
(американський індекс МХ-1868) і випробовували на авіабазі Холломен. RSC-54
були продані Італії, RSC-57 і RSC-58 постачались Швейцарії, Італії та Японії (у
всх випадках вказано, що лише як «тренувальні» - мабуть, для випробувань). Усі
модифікації комлектувались рідинним ракетним двигуном. Наведення -
радіокомандне. БЧ з дистанційним радіопідривником.
Дані ракет
RSC-51/RSC-58: довжина 5/6 м; діаметр 400/400 мм; розмах крила ?/1,53 м; масса
250/400 кг; масса БЧ 20/40 кг; дальність пуску 20/30 км.
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783






Коментарі
Дописати коментар