Війна очима наших ворогів: проблеми московської ППО

 

Дуже вдала атака українських дронів на московський нафтопереробний завод цілком закономірно викликала хвилю обговорення в запорєбріковому сегменті мережі. Як вже знають мої постійні читачі, я вважаю, що нам необхідно брати до уваги думки деяких тамтешніх експертів (саме експертів, а не пропагандонів). Свого ворога потрібно знати! Тож сьогодні до вашої уваги – виклад доволі розлогого матеріалу одного з таких експертів (з деякими моїми коментарями).

 

«Москва — точка найбільшої концентрації систем протиповітряної оборони на росії. Глибоко ешелонована, багаторазово резервована, кількісно насичена. Іронія полягає в тому, що цю «протиповітряну фортецю» атакують класичні літаки-снаряди — техніка, яка за своєю концепцією та характеристиками є максимально близькою до прабатька цього типу засобів повітряного нападу в особі Фау-1. Це не крилата ракета, але й не те, що заведено називати «дроном». Літак-снаряд — це ємний класичний термін [а, до речі, так – це гарний термін замість незграбного «ракетодрона»].

 

Їхня ключова перевага в реаліях війни XXI століття полягає не в тактичних характеристиках, а в доступності, простоті відтворення та вартості. Це ефективна зброя війни на виснаження, але не засіб для прориву оборони. Варто нагадати, що аналогічні системи успішно й масово перехоплювалися британськими важкими зенітними гарматами та мисливцями ще... у 1944 році.

 

Російська «військова аналітика» часто любить заявляти, що нинішній формат повітряної війни нібито не відповідає технічному рівню російської ППО, яка не призначена для «боротьби з фанерними літачками» (с). Це дуже викривлена логіка, породжена вкрай примітивно вибудуваною пропагандою. Якщо ППО не здатна перехопити повільну, маломаневрену ціль, позбавлену зовнішніх сенсорів і систем керування [а це – москальська «традиція» з часів Матіаса Руста], то навряд чи вона зможе ефективно протидіяти сучасному бойовому літаку або малопомітній крилатій ракеті (що підтверджує практика бойового застосування російських ЗРК у Венесуелі та Ірані; та й автор цих рядків [тобто, москальский експерт] особисто був свідком окремих бойових епізодів і, м'яко кажучи, не був вражений результатами).

 

Російська ППО як концептуально, так і технічно є продуктом 70-х років XX століття. Це сукупність дуже вузькоспеціалізованих і специфічних рішень, які виглядали застарілими вже в епоху цифрової революції 1980-х років і були призначені для боротьби з авіацією другого-третього поколінь та відповідною тактикою її застосування. На це наклалося повне ігнорування сучасних принципів організації розвідки, зв'язку та управління, а величезний обсяг агресивної пропаганди фактично виключив можливість критичної оцінки, зворотного зв'язку і, відповідно, усунення виявлених недоліків [останнє, НМСД, дуже важливо: окозамилювання і «почивання на лаврах» – прямий шлях до неконкурентності і загибелі].

 

Простіше кажучи, проблема українських ударів по російській території полягає не в самих ударах, а в концепції, принципах побудови та технічному оснащенні російської ППО. Недосконалість і обмеженість українського арсеналу наразі демонструють для Росії вкрай щадний сценарій розвитку подій — без справді масштабних руйнувань інфраструктури, масових жертв серед цивільного населення та гуманітарних катастроф [ех, так – нам би балістикою вдарити...].

 

Усе це було б неминучим у разі зіткнення з добре оснащеним противником. Втім, у цьому сенсі росія поки що перебуває у відносній безпеці: ані країни ЄС, ані США (що наочно продемонструвала їхня нещодавня кампанія проти Ірану, яка суттєво виснажила західні запаси високоточної зброї та виявила жорсткі обмеження військових ресурсів) наразі не здатні вести повноцінну тривалу повітряну кампанію на виснаження проти такої великої території. Але ця безпека є тимчасовою — вона триватиме лише доти, доки українсько-європейські військово-промислові ініціативи не принесуть своїх результатів.

 

Інакше кажучи, нинішні українські повітряні операції насамперед демонструють неефективність російської ППО саме там, де вона мала б продемонструвати свою спроможність протидіяти найпростішим цілям. Виправдання на кшталт «ми не готові до фанерних літачків» — це фактично confession of incompetence, тобто визнання власної некомпетентності й нездатності системи адаптуватися до загроз навіть на рівні 1944 року.

 

І головне питання полягає лише в тому, наскільки критично погіршиться ситуація тоді, коли Україна отримає повноцінні ракетні системи у достатній кількості.

 

Повітряна війна — один із найбільш інтелектуально насичених видів бойових дій. Зазвичай ці зусилля розглядають виключно крізь призму найефектніших зразків техніки — тобто тієї, що безпосередньо завдає вогневого ураження, — і на перший погляд це здається цілком природним і логічним.

 

Коли людство вперше зіткнулося із загрозою з повітря, виявилося, що вести бойові дії у трьох вимірах неймовірно складно. До появи авіації вершиною тодішньої балістичної науки вважався артилерійський двобій кораблів, що рухаються, але літак привніс у військову справу величезні швидкості та свободу маневрування за висотою. З'ясувалося, що гарантовано знищити літальний апарат можна або щільним вогневим ураженням усього просторового об'єму, де статистично найімовірніше перебуватиме ціль, або іншим літальним апаратом-перехоплювачем, який здатний рухатися так само швидко й вільно. Розв'язання цього колосального комплексу військово-технічних завдань повітряної війни поглинуло величезні ресурси всіх держав, що брали участь у світових війнах і Холодній війні. Надзвичайно складним і дорогим було абсолютно все: від балістичних обчислювачів, радарів і дистанційних підривачів до стелс-покриттів та інфрачервоних головок самонаведення ракет.

 

Проте вогневе ураження — це вторинний елемент, адже для перехоплення літального апарата противника необхідно насамперед мати змогу його виявити. А це надзвичайно нетривіальне завдання.

 

Розглядаючи сучасний російський дискурс щодо протиповітряної оборони, неважко помітити очевидну непрофесійну зацикленість на потужності та кількості зенітних засобів. Російська військова думка не здатна усвідомити базовий факт: протиповітряна оборона — це не стільки вогневий контур, скільки архітектура управління даними [ооот: «воюють не танки – воюють структури!»].

 

Ще з часів німецьких бомбардувань Парижа та Лондона під час Першої світової війни піонери у сфері протиповітряної оборони цілком чітко визначили, що найскладнішими проблемами цього виду бойових дій є своєчасне виявлення цілі, накопичення інформації про повітряну обстановку, розподіл цілей в умовах гострого дефіциту часу та передача вогневих завдань зенітним батареям.

 

Російське військове мислення, навпаки, малює зовсім іншу картину. Воно глибоко зосереджене на засобах вогневого ураження і не здатне осмислити фундаментальні принципи ведення війни у складних середовищах — чи то в повітрі, на морі або в космосі. Це проявляється у повному нехтуванні питаннями розвідки, цілевказання, автоматизованого обміну даними та стійкого зв'язку.

 

Усе викладене вище не варто сприймати як критику — нею воно не є, адже це було б глибоко беззмістовною тратою слів. Це лише спроба пояснити читачеві низку важливих деталей на майбутнє — своєрідна рефлексія про те, який вигляд має сучасна російська національна військова школа.

 

У 1917 році, коли німецькі бомбардувальники «Гота» почали методично перетворювати квартали Лондона на руїни, британський генерал Фредерік Ешмор здійснив організаційну революцію: він зрозумів, що зенітні гармати самі по собі марні, якщо вони не об'єднані в єдину мережу. Ешмор створив першу у світі інтегровану систему протиповітряної оборони: з'єднав телефонним зв'язком пости візуального спостереження, прожекторні бази, штаб розподілу цілей і вогневі батареї. Саме тоді народилася базова аксіома: протиповітряна оборона — це насамперед процес швидкого й ефективного управління інформацією [я це спеціально виділив – це найкраще визначення ППО].

 

Холодна війна, здавалося, звела цю ідею в абсолют, але водночас заклала під неї страшну економічну міну. Упродовж десятиліть світова військова промисловість ішла шляхом дедалі більшого ускладнення: проти дорогого літака створювалася ще дорожча й складніша ракета. Ця логіка бездоганно працювала в рамках «воєн військових економік» між соціалістичним блоком і НАТО, але з тріском розвалилася в реаліях сучасної тотальної роботизації поля бою.

 

Сьогодні ми зіткнулися з математичним глухим кутом, який знайшов своє вираження в критерії Cost-per-Kill (CpK) — сукупній вартості знищення однієї повітряної цілі. Коли небо заповнюють тисячі дешевих пластикових і фанерних безпілотників вартістю кілька десятків тисяч доларів, а традиційна система ППО змушена перехоплювати їх ракетами за сотні тисяч або мільйони доларів, сторона, що обороняється, починає воювати не з противником, а проти власного військового бюджету й складських запасів, які виснажуються швидше, ніж заводи встигають їх поповнювати [проблема, з якою ми зіткнулись ще восени 2022 року, з першими масовими ударами «шахедів].

 

Вихід із цього глухого кута, як це часто буває, знайшовся на стику мобілізаційної логістики та суто ІТ-рішень. В Україні народилася концепція, яку спочатку світова військова експертна спільнота сприйняла як ерзац-рішення, породжене безвихіддю великомасштабної війни. Йдеться про створення повноцінного, принципово нового самостійного ешелону ППО ближньої дії — швидкісних безпілотних перехоплювачів.

 

Ми часто схильні сприймати безпілотні апарати як символ технічного прогресу, але парадокс ситуації полягає в тому, що самі по собі вони є доволі примітивними інструментами, головна перевага яких — низька собівартість і швидкість виробництва. І все ж у кожному з наявних сьогодні типів роботизованого озброєння закладені найвидатніші військові теорії та інженерні напрацювання минулого. Безекіпажні катери-брандери стали символом повернення французької «Молодої школи» [хе, про це я писав два роки тому у Київіндепендент], а дрони-перехоплювачі повертають нас в епоху генерала Ешмора та передових німецьких розробок часів Другої світової війни.

 

Тема дронової ППО — це не тема нової якості пластикового гвинтокрила. Ні, це надзвичайно складне питання нової якості управління даними, яке забезпечує можливість застосування примітивного перехоплювача як заміни високотехнологічній зенітній ракеті».

 

Ось така оцінка. Достатньо позитивна для нас. Але це не означає, що потрібно заспокоїтись – «Щоб лишатись на місці, треба швидко бігти, а щоб кудись дістатись – потрібно бігти удвічі швидше» (Л. Керол). Українські дрони і літаки-снаряди наразі поставили перед кацапською ППО вкрай складну задачу. Але москалі намагатимуться її вирішити – тож потрібно переходити на вищі рівні. «Справжні» крилаті ракети, балістика – москва чекає на них!

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783