Х-22

 Ну що я вам скажу, парафіяни... наші пальнуті на усю голову козломорді сусіди часом здатні перевершити навіть найсміліші очікування. Пам’ятаєте, кілька днів тому, в пості про «ката Маріуполя», я писав, що єдина в арсеналі Ту-22М3 керована ракета Х-22 – безнадійно застаріла? Мені не могло навіть спасти на думку, що м-скалі витягнуть на світ Божий цей антинкварний «аналоховнєт». Но ніт – дівятага мая вони лупонули по Одеській області трьома такими ракетами... Щоб ви собі розуміли: прототип Х-22 був виготовлений в 1961 році. Ще раз, словами: у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році! В рік польоту Гагаріна і за сім років до того, як у совдєпії навчились виготовляти туалетний папір...

Отже, що ж це за звір – Х-22. По-перше, ця ракета велика і важка: 11,5 метрів завдовжки і масою 5,7 тонни. По-друге, швидка – 3000 км/год (для варіанту Х-22М, взятого на озброєння 1976 р., - навіть 4000 км/год). Це неприємно. Але компенсується тим, що, по-третє, вона летить на великій висоті. Усілякі «Калібри», хоч і дозвукові, але летять на висоті кілька десятків чи сотень метрів. Х-22 ж йде до цілі на висоті 10-12 кілометрів – а, значить, її легше виявити і збити зенітними ракетними комплексами і літаками-винищувачами. Виявлення ракети радарами полегшується ще й завдяки її немаленьким розмірам.

З майже шести тонн маси Х-22 на бойову частину припадає тонна. Сама бойова частина існує у двох варіантах спорядження – ядерному і звичайному, фугасно-кумулятивному (начиненому шістьма центнерами вибухівки). Чому не фугасна бойова частина, а комбінована, фугасно-кумулятивна? Річ у тім, що Х-22 стала черговим породженням «авіаносцефобії», якою страждало совєцьке керівництво. В створення «протиавіаносних сил» вбехувались астрономічні ресурси. Однією з їх ланок і були ракетоносці з далекобійними крилатими ракетами. Надзвукова швидкість і велика висота польоту ракети мали гарантувати прорив системи ППО авіаносного з’єднання (але системи взірця 1960-х років). Кумулятивний ефект бойової частини був потрібен для того, щоб пробити борт авіаносця, ну, а фугасний заряд вибухав всередині. А що точність влучання Х-22 була доволі відносною, то компенсуватись це мало двома шляхами: залповим пуском ракет цілим полком (два десятки літаків) або ж використанням ракети з ядерною боєголовкою...

Ще один цікавий момент. Х-22 має рідинний ракетний двигун. Працює він на токсичних елементах – паливі і окислювачі. Ракета не може зберігатись в заправленому стані, тож передстартова підготовка її включає і заправку трьома тоннами дуже неприємних речовин. Персонал, який проводить цю процедуру, працює в протигазах і спеціальних гумових костюмах.

Дальність пуску Х-22 залежить від висоти і швидкості польоту носія. При дозвуковій швидкості вона сягає 400 км, а при надзвуковій – 500-550 км. Однак враховуючи технічний стан Ту-22М3 і їхніх двигунів та рівень підготовки екіпажів – дуже сумніваюсь, що хтось ризикуватиме виходити на надзвукову швидкість. Тобто, якщо Ту-95МС і Ту-160 можуть пускати свої сучасніші ракети по українських містах з-над Каспію, то Ту-22М3 мусять діяти над Чорним морем. Теоретично Ту-22М3 може нести навіть три ракети Х-22 (одну під фюзеляжем і дві під крилом), та нормальним бойовим навантаженям вважається лише одна.

Радіолокаційна система наведення Х-22, спроєктована ще на початку 1960-х років, здатна наводити ракету на радіоконтрастні цілі – наприклад, на той же авіаносець, який чітко виділяється на тлі моря. А ось на землі Х-22 може уражати, як пишуть самі м-скалі, площинні цілі... Тут спрацьовує відомий ще з Сирії рецепт: «куди влучили – там і штаб ІДІЛ!». Ось і перетворюється одеський прибережний готель на «мєсто праживанія інастранних найомніков», а торговий центр – на «склад аружія западнаго праізводства»... В будь-якому разі, використання свинособаками ракет Х-22 – красномовне підтвердження тези про поступове вичерпання запасів сучасніших крилатих ракет.