Разом з Військом польським: воєнні наслідки Варшавської угоди

 

Українські та польські старшини в Бердичеві, квітень 1920 р. Крайній ліворуч – генерал Олександр Лістовскі, поруч – Симон Петлюра, далі – полковник Володимир Сальський і полковник Марко Безручко

Будь-який міжнародний документ легко може перетворитись на простий папірець, якщо він не підкріплений волею до його реалізації та належними силовими засобами. Особливо актуальним це твердження є в часи конфліктів та воєн. Повною мірою це стосувалось і Варшавської угоди між Польщею і Українською Народною Республікою.

 

Політична конвенція, підписана 21 квітня 1920 р., була лише однією зі складових Варшавської угоди. Забезпечити її втілення в життя мав другий документ – таємна військова конвенція, підписана три дні по тому. З українського боку її скріпив своїм підписом генерал Володимир Сінклер, який брав участь у переговорах Пілсудського і Петлюри як військовий експерт. Польську ж сторону репрезентували майор Валерій Славек і капітан Вацлав Єнджеєвіч, представники ІІ (розвідувального) відділу Генштабу при штабі Головного отамана С. Петлюри. Читача хай не вводять в оману порівняно невисокі звання польських офіцерів. Обидва вони були не стільки військовими, скільки політиками, які через певні обставини одягли військову форму. Єнджеєвіч був, до того ж, одним з найближчих і найбільш довірених співробітників Ю. Пілсудського.

Генерал Володимир Сінклер

Валерій Славек

Вацлав Єнджеєвіч

Які ж положення містив цей таємний документ? Насамперед, він визнавав польські й українські війська союзними і, що випливало з цього, орієнтував на спільні дії проти більшовиків. Однак статус союзників рівноправним не був. У разі спільної польсько-української акції проти більшовицьких військ на теренах Правобережної України, що розташовані на схід від сучасної лінії польсько-більшовицького фронту, загальне керівництво бойовими діями покладалось на начільну команду польських військ, хоч і обумовлювалось, що військові операції «відбуваються за взаємним порозумінням». Така нерівноправність була цілком зрозумілою з огляду на суттєво вищий мілітарний потенціал Польщі порівняно з УНР. Задля узгодження дій до оперативних штабів українських частин приділялись польські старшини, а до командувань польських частин – українські зв’язкові старшини.

 

Важливою складовою військової конвенції були положення, пов’язані з перебуванням польських військ на території України. Вказувалось, що з моменту початку спільних дій проти більшовиків український уряд зобов’язується постачати для польських військ продукти харчування (м'ясо, сало, борошно, збіжжя, крупу, овочі, цукор) та фураж (овес, сіно, солому) за нормами, прийнятими у польському війську. Крім того, українська сторона мала забезпечити необхідну кількість підвод. Пізніше, вже після початку наступу, Начільна команда Війська польського своїм циркуляром дозволила військовим частинам реквізовувати в українських селян продукти і підводи зі сплатою компенсації. Наприклад, за підводу належало сплатити 1 тисячу карбованців, 0,5 кг солі і 0,5 л ґасу.

 

Ще одним аспектом, який врегульовувала військова конвенція, були відносини між польськими військами і українськими органами влади. В документі вказувалось, що з моменту початку спільного наступу і визволення теренів Правобережної України на визволених землях утворюється українська цивільна і військова адміністрація. Водночас польське військо користувалось своєрідною екстериторіальністю – його тилові райони мали охоронятись власною жандермерією і етаповими військами. Заміна їх українськими структурами мала відбутись пізніше, на підставі окремої угоди.

 

Конвенція передбачала і допомогу Польщі у справі формування українського війська. У ній зазначалось, що Польща надасть зброю, боєприпаси, спорядження й однострої для трьох українських дивізій. Це аж ніяк не була благодійна дропомога – поляки вимагали оплати за надане майно. Усвідомлюючи, що уряд УНР відповідних коштів не має, польська сторона наполягла на укладенні окремої угоди, за якою вона отримала право реквізувати в Україні 500 тисяч пудів (8200 тонн) цукру. Польський уряд розраховував перевезти стратегічний для тих часів товар до Франції і там продати, а кошти мали б покрити витрати не лише на озброєння українських дивізій, але й на утримання польських військ в Україні. Пізніше, коли почався наступ, польські частини цілеспрямовано брали під свій контроль цукрові заводи та запаси цукру на Правобережній Україні, однак через швидку зміну ситуації на фронті вивезти більш-менш значну кількість цукру вони не встигли.

 

Формування українських з’єднань мало відбуватись на підконтрольній полякам території. Характерно, що порядок формування української армії визначався 11-м і 12-м параграфами конвенції (з загальної кількості 17) – тобто пріоритетними ці питання не вважались. Однак фактична реалізація положень, закріплених у цих параграфах, почалась ще за кілька місяців до підписання польсько-української угоди.

 

В грудні 1919 р. близько 8 тисяч старшин і козаків армії УНР під натиском більшовиків перейшли лінію фронту і були інтерновані польськими властями. Основну їх кількість зосредили в таборі в м. Ланьцут. За вказівкою Міністерства військових справ Польщі їх трактували не як військовополонених, а як «військових добровольців чужоземної державної приналежності». 8 лютого 1920 р. в Ланьцуті почалось формування Окремої стрілецької дивізії (пізніше – 6-ї стрілецької дивізії), яку очолив полковник Марко Безручко. Процесові дещо завадив спалах епідемії тифу. Тому в першій декаді березня українських бійців перевезли до Бресту, де розташували на території фортеці. Тут українська дивізія отримала несподіване поповнення – до її лав перейшло близько 200 осіб зі складу білоруського загону генерала Станіслава Булак-Балаховича (цей загін налічував близько 900 солдатів та офіцерів, а українці були другою за чисельністю етнічною спільнотою, становлячи майже чверть його складу).

Урочистий марш 6-ї стрілецької дивізії перед Головним отаманом С. Петлюрою. Бердичів, квітень 1920 р.

Майже одночасно з 6-ю дивізією, 11 лютого 1920 р. в Кам’янці-Подільскому (зайнятому польськими військами) почалось формування 4-ї стрілецької бригади під командуванням полковника Миколи Шаповала. 18 березня вона була об’єднана з Окремою стрілецькою бригадою полковника Олександра Удовиченка – партизанським з’єднанням, яке вийшло з більшовицьких тилів до польських позицій поблизу Нової Ушиці. Так утворилась 2-га стрілецька дивізія, яку очолив О. Удовиченко. За дозволом польських властей до її складу влились козачі загони (донський осаула Фролова і кубанський капітана Юшкевича). Їх навербували зі складу білогвардійського корпусу генерала Бредова, інтернованого у польських таборах.

 

Обидві українські дивізії отримали від поляків озброєння – трофейне, російських взірців. Старшини з 10 лютого отримували грошове забезпечення – таке ж, як для старшин польського війська. Коли 25 квітня 1920 року почався спільний наступ польських і українських військ, в обох дивізіях налічувалось близько 6 тисяч осіб. Кожна дивізія складалась з двох піших бригад і підрозділів підтримки, але 2-га була суттєво сильнішою: в ній налічувалось 556 старшин, 3348 козаків, 11 гармат і 56 кулеметів. 6-та стрілецька дивізія мала 239 старшин, 1886 козаків, 4 гармати і 36 кулеметів.

 

Українські дивізії були приділені польським з’єднанням. 2-гу стрілецьку дивізію підпорядкували 6-й армії. Вона діяла на правому фланзі польсько-більшовицького фронту, поблизу кордону з Румунією і брала участь в боях з самого початку наступу. 27 квітня дивізія зайняла Могилів-Подільський, а 8 травня – Ямпіль. 10 травня, після поповнення кількома дрібнішими підрозділами, 2-го дивізію перейменували на 3-тю Залізну стрілецьку дивізію.

 

6-та стрілецька дивізія була перевезена до Бердичева, де продовжила вишкіл. Згодом, діючи у складі 3-ї польської армії, вона зайняла Бердичів, а 7 травня разом з польськими військами звільнила від більшовиків Київ. 9 травня 6-та дивізія взяла участь в польсько-українському параді на Хрещатику.

 

Вручення бойового прапора 6-й стрілецькій дивізії. Бердичів, 21 квітня 1920 р.

6 травня 1920 р., завершивши Зимовий похід, до лінії фронту з більшовицького тилу вийшли частини генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Вони налічували 397 старшин, 5590 козаків, 14 гармат та 144 кулемети. Однак за цими на позір значними цифрами крились невтішні реалії. 22 травня інспекцію частин Омеляновича-Павленка провів генерал Францішек Крайовскі, командир польської 18-ї дивізії піхоти. За його звітом, лише кінні підрозділи були достатньо добре обмундировані, мали добрі коні і готові до бою. Піхота ж і гармаші нагально потребували нового обмундирування, білизни та кількаденного відпочинку. У своєму рапорті генерал Крайовскі зазначав, що для українських союзників необхідно передати 15 тисяч гвинтівок з боєприпасами, 8 легких і 2 важкі гармати, 50 польових кухонь та інше майно. У повному обсязі цей запит не був виконаний, та все ж поляки передали війську УНР озброєння і боєприпаси інтернованих бригад Червоної Української Галицької Армії.

 

На теренах Поділля, звільнених від більшовиків, розпочався набір добровольців до армії УНР. Ще одним джерелом поповнення стали колишні військовополонені-українці, кілька тисяч яких ще з часів Першої світової війни перебувало в таборах у Німеччині та Угорщині. Польські власті згодились на їхній приїзд до табору в Ланьцуті, який 10 травня був перейменований у Збірну станицю. Після короткого карантину колишні військовослужбовці відправлялись до Бердичева, а звідти – розподілялись по армійських частинах. Поляки також дозволили представникам УНР провадити вербування в таборах військовополонених зі складу Червоної армії та УГА. Серед перших вербункова акція мала певний успіх, а от галичани здебільшого її бойкотували через принципову незгоду з тим, що їхня рідна земля за Варшавською угодою була передана Польщі. Пізніше, 2 вересня 1920 р., польські власті пішли взагалі на безпрецедентний крок: вони дозволили армії УНР вербувати добровольців серед місцевого населення Холмського, Влодавського, Грубешівського і Томашівського повітів. Такого дозволу не отримав жоден з інших союзників Польщі – ані білоруська армія Булак-Балаховича, ані російська Бориса Савінкова.

 

Військова конвенція Варшавської угоди дозволила майже розгромленій армії УНР відновити свою боєздатність і продовжити боротьбу за державність. Станом на 15 серпня 1920 р. (тобто, вже після контудару більшовиків і відступу польських і українських військ) вона налічувала 21,5 тисяч старшин і козаків, 49 гармат та 252 кулемети. Польща назагал досить прихильно ставилась до українського союзника, надавши певні привілеї порівняно з іншими союзними арміями. 

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783